Єгипетська боротьба та її наслідки

Події, які привели військових Єгипту до зміщення президента Мохаммеда Морси, просто поставили армію перед вибором: втручання або хаос. 17 млн. людей на вулиці — це не те ж саме, що вибори. Проте це дивовижний прояв влади народу.

«Брати-мусульмани» Морсі не змогли здійснити перехід від опозиційного руху до правлячої партії. Звичайно ж, будь-яка влада керує погано, добре чи середньо. Але тут — інша ситуація. Єгипетська економіка йде на дно. Звичайний закон і порядок практично зникли. Служби не функціонують належним чином.

Окремі міністри зробили все можливе. Кілька тижнів тому, я зустрівся з міністром туризму, який, на мою думку, був чудовим політиком і мав розумний план пожвавлення сектора. Декілька днів опісля він пішов у відставку, після того, як Морсі прийняв приголомшуючі кроки і призначив на пост губернатора провінції Луксор (один із ключових туристичних центрів) людину, яка була пов’язана з групою, відповідальною за теракт 1997 року, — гірший із тих, що траплялися в Єгипті — під час якого в Луксорі було вбито понад 60 туристів.

Тепер перед армією стоїть делікатне і важке завдання спрямування країни назад на шлях виборів і її швидке повернення до демократичного правління. Ми повинні сподіватися, що вони зроблять це без подальшого кровопролиття. Тим часом, хтось все ж таки повинен буде вести справи і керувати. Це має на увазі потребу прийняття деяких жорстких і навіть непопулярних ухвал. Це буде непросто.

Те, що відбувається в Єгипті, є останнім прикладом взаємодії, яка спостерігається в усьому світі, між демократією, протестом і урядовою ефективністю.

Демократія є способом вирішити, хто прийматиме ухвалу, а не заміною механізму прийняття ухвал. Я пам’ятаю ранні розмови з деякими молодими єгиптянами незабаром після падіння режиму президента Хосні Мубарака 2011 року. Вони вірили, що за демократії проблеми буде вирішено. Коли я запитав, якою має бути правильна економічна політика Єгипту, вони просто сказали, що все буде добре, бо тепер у них демократія, і всі економічні ідеї, які в них були, зводилися до того, щоб залишити все те старе, що мало хоч якісь шанси на успіх.

Я переконаний прибічник демократії. Проте демократичний уряд не гарантує ефективного управління. На сьогоднішній день ефективність є проблемою. Якщо уряд не надає того, чого від нього очікують, люди протестують. Справді, як показали Туреччина і Бразилія, люди можуть протестувати навіть у тих випадках, коли за будь-яким об’єктивним показником їхня країна домоглася величезного поступу.

Проте, у міру того як країна переходить від низького рівня доходу до середнього, очікування людей зростають. Вони хочуть вищої якості послуг, кращих житлових умов і доброї інфраструктури (особливо транспорту). І вони обурюються — аж до мобілізації на вулицях — при будь-якому натякові на те, що кліка вгорі намагається встати в них на шляху.

Це свого роду вільний демократичний дух, який працює поза рамками конвенції про те, що вибори визначають уряд. Подібні події в неймовірній мірі підживлюються соціальними медіа (які самі собою є революційним явищем). І вони розвиваються дуже швидко, посилюючи кризу.

Вони не завжди послідовні чи раціональні. Протест — це не політика; а плакат — це не урядова програма. Проте, якщо в уряду немає чітких аргументів, щоб спростувати протестувальників, він — у біді.

У Єгипті урядові проблеми посилилися обуренням через ідеологію і нетерпимість «братів-мусульман». Люди дійшли переконання, що «Братерство» неухильно і насильно впроваджує своє власне вчення в повсякденне життя.

Уперше по всьому Близькому Сходу триває відкрита дискусія про роль релігії в політиці. Попри чудову організацію «Братів-мусульман», ті, хто підтримує світський підхід до керівництва — і це стосується більшої частини регіону, — ймовірно, нині у більшості.

Суспільство може бути глибоко пронизане релігійними обрядами; проте люди починають розуміти, що демократія працює лише плюралістичною концепцією, яка передбачає однакову повагу до різних конфесій і забезпечення для релігії голосу, але не права вето. Для такої країни, як Єгипет, з його давньою цивілізацією та історією, з приблизно вісьмома мільйонами християн і молодим населенням, яке має перебувати на зв’язку зі світом, не існує майбутнього, як ісламська держава, яка прагне стати частиною регіонального халіфату.

То як має діяти Захід? Єгипет є найсвіжішим нагадуванням про те, що регіон збурений і не дасть спокою нам, хоч би як ми того бажали. Відособленість не найкращий варіант, але таким не є і нинішній стан справ. Будь-яке рішення не діяти є рішенням з величезними наслідками.

Навіть у найгіршому разі Захід не може собі дозволити краху Єгипту. Тому йому необхідно взаємодіяти з новою де-факто владою і допомогти новому урядові внести необхідні зміни, особливо щодо економіки, аби вона змогла забезпечити достатню продуктивність для громадян Єгипту. Таким чином, він також може допомогти прокласти шлях до повернення до виборчих урн, розроблених єгиптянами для єгиптян.

Нашої участі також потребують в інших країнах регіону. Щодо Сирії найгірший варіант розвитку подій є неприйнятним: фактичний поділ країни зі створенням бідної сунітської держави на сході під керівництвом екстремістів, відрізаної від моря і багатств країни. У такому разі Ліван абсолютно дестабілізувався б, дестабілізація Іраку посилилась би, а Йорданія опинилася б під ще більшим тиском (який стримується лише завдяки мужньому керівництву короля Хусейна від імені всіх нас). А те, що залишиться для керівництва сирійському президентові Башарові Асаду, залежатиме від терористичної організації «Хізболла» та Ірану.

Щодо Ісламської республіки, Хассан Рухані, який заступає на посаду президента, може бажати досягнення угоди зі світом щодо ядерних амбіцій країни — а може й не бажати. У будь-якому разі, вища влада в Ірані, як і раніше, належить верховному лідерові аятоллі Алі Хаменеї. Світ не може допустити виникнення ядерного Ірану. Я навіть не згадував проблем Лівії, Ємену чи розташованого далі Пакистану або чуму екстремізму, яка тепер походить з північної частини Африки на південь від Сахари і з частини Центральної Азії.

Інтереси Заходу потребують збереження участі. Ми маємо ухвалювати рішення в довгостроковій перспективі, оскільки не існує простих рішень у короткостроковій перспективі. Нинішня відданість і азарт нинішнього держсекретаря США Джона Керрі щодо ізраїльсько-палестинської проблеми є зразковими: якщо це важливо, дій незважаючи на труднощі.

Тривалий перехід на Близькому Сході йде на повен хід. Він складний, трудомісткий і дорогий. Багато хто на Заході вважає, що допомогти розібратися в цьому має хтось інший. Проте ця боротьба матиме вплив на всіх нас.

Гарною новиною є те, що на Близькому Сході є мільйони сучасних і відкритих людей. Вони мають знати, що ми на їхньому боці, ми їхні союзники — і ми готові заплатити будь-яку ціну, аби бути там з ними.

Проект Синдикат для «Дня»

Тоні БЛЕР — колишній прем’єр-міністр Великої Британії (1997—2007 рр.)