Журналісти ще можуть перемогти

Однак насправді «право на інформацію» є, по суті, пустим звуком, який нічого не означає або ж, що іще гірше, не означає нічого хорошого. Справа зайшла так далеко, що, чуючи про право на інформацію, ми вже «задраюємо човни».

Як, наприклад, висловився нещодавно в Афінах президент Клінтон: «Помилкою США була підтримка хунти 1967 р., коли вона захопила владу в Греції». Нагадаю, що хунта мотивувала переворот «порятунком демократії», яка «наражалася на небезпеку» з боку вождя демократичних сил Греції А. ПАПАНДРЕУ і наступного прем'єр-міністра, його сина, Г. ПАПАНДРЕУ.

А значить, як професійний журналіст я маю право ставити запитання: «Про яке інформування суспільства тоді йдеться? Чия інформація доходить до громадськості? На якому обсязі інформації суспільство грунтує свій вибір? Хто визначає, що має знати громадянин?

У 60-ті роки, коли в Західній Європі й Америці зародився демократичний рух, право на інформацію вважалося правом громадянина. Сьогодні ж це право насправді належить власнику інформаційних засобів. Перш ніж приватне телебачення дістало свій розвиток, громадські рухи виступали проти контролю за інформацією з боку держави-власника, в той час як приватні газети вважалися вільними ЗМІ. Насправді ж, вільними були їхні власники, які, через володіння своєю власністю, відносяться до тих, хто управляє суспільством. Особливо тепер, коли демократична влада вважає за краще шмагати розуми громадян, а не їхні тіла, сила цієї групи при владі зросла.

Нинішнє становище в ЗМІ у всьому світі невтішне для журналістів-ідеологів.

Могутні економічні інтереси, зростаючись із потужним політичним лобі, по суті, визначають спрямованість інформування громадськості і, що іще гірше, користуючись погіршенням умов праці журналістів, знаходять багатьох, котрі готові стати «резонерами господаря» за сочевичну юшку.

З достатньою кількістю таких стрингерів я мав можливість познайомитися під час кризи в Югославії, де пропрацював попередні п'ять років. Сприяння цих «спецпредставників» розростанню кризи, обману європейської громадськості і, зрештою, міжнародному вторгненню в Косово важко переоцінити.

Нині, перебуваючи в Москві, я пересвідчився, що багато хто з журналістiв вважає пана Доренка яскравим прикладом «жовтої» журналістики. Дозволю собі не погодитися з моїми колегами. Порода Доренка не є прерогативою Росії. Доренки є скрізь. І на традиційній Бі-Бі-Сі, і на новомодному Сі-Ен-Ен, що збагачується. Просто західні Доренки, маючи за плечима багаторічну традицію, набули стиль, у той час як їхній російський побратим дуже прямолінійний.

Гарний приклад являє собою позиція зазначених вище великих телерадіостанцій щодо бомбардування Югославії та операції в Чечні. Коли НАТО вбивало беззбройних, ці підголоски західних урядів звинувачували югославських військових, що ніби переховувалися серед мирного населення; в разі ж Грозного — відповідальність за жертви серед мирного населення покладається на російських агресорів, а зовсім не на чеченських бандитів, які ховаються серед мирних жителів.

Так, як і сонце не сходить коли із заходу, а коли зі сходу, зрозуміло, що така поведінка служить інтересам політики, а не інформування.

У той же час, незважаючи на журналістські сутички в ході передвиборної кампанії, я вважаю, що журналістика в молодих республіках Східної Європи зберігає шанси на перемогу, тому що система контролю за ЗМІ ще не зміцніла і не набула стійкого характеру. Гра може бути виграна, і це справа передусім суспільства та журналістів-ідеологів, які відстоюють інтереси суспільства, а не начальства.

Спирос ХАТЗАРАС, журналіст,
член Спілки журналістів
щоденного афінського друку
(нині є радником у справі преси
посольства Греції в Москві),
спеціально для «Дня»

Вважаємо, що ці небезперечні думки послужать поштовхом до ширшої читацької дискусії, в якій буде порушено в тому числі і проблеми регіональних ЗМІ, журналістської солідарності, принципи, на яких могла б оновлюватися Спілка журналістів України тощо. Свої думки направляйте на наш e-mail:
master@day.kiev.ua,
для відділу ЗМІ і громадської думки.