Зовнішньополітичний акцент

22 грудня цього року вітчизняна дипломатична служба офіційно, вже втретє, відзначатиме своє професійне свято. З нагоди 90 ї річниці створенняукраїнської дипломатичної служби 28 листопада цього року Президент України Віктор ЮЩЕНКО видав Указ «Про відзначення 90 їрічниці української дипломатичної служби». Яким були головні досягнення України на зовнішній арені, починаючи від створення її дипломатичної служби до наших днів? Які завдання стоять перед дипломатією на найближчу перспективу, і як просувається українська держава на шляху європейської та євроатлантичної інтеграції? Про це — «Дню» в ексклюзивному інтерв’ю з Костянтином ГРИЩЕНКОМ, який обіймав посаду міністра закордонних справ України з 2 вересня 2003 року по 3 лютого 2005 року і донедавна був радником екс-прем’єр-міністра України Віктора Януковича.

— Костянтине Івановичу, назвіть декілька прикладів найвидатніших досягнень чи провалів української дипломатії за 90 років.

— На мій погляд, найцікавішим і водночас найудалішим етапом розвитку української дипломатії був період становлення української незалежності початку 90-х років минулого століття. В умовах, коли Україна була змушена трансформувати структури провінційного адміністрування в повноцінні інститути державності, вдалося швидко і консолідовано виробити власну позицію з питань, що становили принципове значення для наших національних інтересів. Саме тоді на місці по суті декоративного МЗС УРСР протягом місяців була збудована дієздатна дипломатична служба України, яка з перших днів запрацювала як команда однодумців. Тоді ж, у ході власного мобілізаційного формування, ця команда забезпечила вирішення проблеми світового визнання України, її територіальної цілісності в існуючих кордонах. Водночас були закладені підвалини відносин стратегічного партнерства зі Сполученими Штатами Америки та Російською Федерацією, був розпочатий предметний, результативний діалог з ЄС та НАТО. У цей період вдалося забезпечити в мирний спосіб процес «розлучення» з іншими правонаступниками колишнього СРСР і розподіл його спадку. Це було далеко не простою справою, адже нам наполегливо, а інколи й украй жорстко, пропонували і спільні збройні сили, і спільну ядерну доктрину, і ще багато того, що прямо суперечило суті незалежності, до якої прагнула політична воля українського народу. Ці зусилля нашої дипломатії можна по- справжньому оцінити, якщо згадати, як аналогічні процеси синхронно проходили в колишній Югославії. Загалом, враховуючи дефіцит досвідчених кадрів, обмеженість ресурсів та катастрофічний ліміт часу, що супроводжували цей успіх, а головне — вагу питання «бути чи не бути», переконаний: ця золота сторінка історії української дипломатії ще довгий час буде залишатися найвидатнішою.

А щодо невдач, то, на мою думку, до них можна віднести неспроможність української дипломатії у 1918— 1919 роках забезпечити підтримку ідеї незалежності України з боку провідних світових держав, що перемогли у Першій світовій війні. Саме це стало одним із головних чинників провалу першої спроби здобути державність України у ХХ столітті. Провалу, внаслідок якого українці отримали трагедію Голодомору, винищення української інтелігенції та духовенства, переселення цілих народів у Сибір, хижацьке розграбування природних ресурсів (насамперед — українського газу), «планову економіку» та примусову русифікацію, — одним словом, все те, що й досі вимагає від нас надзусиль у переході до сучасного життя корінної європейської нації.

— Також хотілося б почути вашу оцінку діяльності української дипломатії за нинішній рік: які були досягнення і провали за цей час?

— Мені важко говорити як про досягнення, так і про невдалі кроки української дипломатії саме в цьому році. Це пояснюється тим, що, на жаль, від української дипломатії сьогодні не так вже й багато залежить у забезпеченні проведення ефективної зовнішньої політики. Для того, щоб вона з’явилася, перш за все, потрібно відновити систему прийняття узгоджених рішень у сфері зовнішньої політики, які б спирались на широку підтримку суспільства. Міністерство закордонних справ може й повинно розробляти ініціативи та виносити їх на розгляд Президента, уряду та парламенту нашої держави. Але реалізовувати їх українська дипломатія може тільки за умови спільної злагодженої діяльності по стратегічних напрямках тих же Президента, уряду та правлячої коаліції Верховної Ради, на яку останній опирається в парламенті. Доки такий механізм не буде відпрацьовано, сподіватись на ефективну зовнішню політику і результативність української дипломатії не доводиться.

— Які першочергові завдання, на вашу думку, стоять перед українськими дипломатами на наступний рік або найближчі роки?

— Це, очевидно, завершення всіх необхідних процедур для вступу України до Світової організації торгівлі, наступальна позиція на переговорах з ЄС щодо укладення нової посиленої угоди з Євросоюзом, досягнення реального прогресу на переговорах щодо делімітації державного кордону з РФ в акваторіях Азовського моря та Керченської протоки. Для цього, знову ж таки, необхідно відновити довіру до здатності української політичної системи забезпечити всередині країни дотримання взятих на себе міжнародних зобов’язань і неухильне проведення узгодженої зовнішньої політики.

— Як ви оцінюєте досягнення української дипломатії на шляху інтеграції в НАТО? Чи під силу Україні отримати MAP наступного року на саміті Альянсу в Бухаресті і наскільки це важливо для нашої країни?

— Після стрімкого падіння рівня суспільної підтримки вступу України до НАТО у 2005—2006 роках сьогодні перед Україною, перш за все, стоїть завдання розширити можливості для всіх громадян України отримати об’єктивну інформацію щодо переваг та ризиків, пов’язаних із членством у Альянсі. У демократичній державі — а саме такою ми будуємо Україну — рішення такої ваги мають прийматися за умови чітко висловленої та свідомої підтримки переважної більшості її громадян. Впевнений, що саме це є головним завданням, що стоїть сьогодні перед нами.

— Як ви оцінюєте досягнення української дипломатії на шляху просування нашої країни в ЄС? Чи спроможний Київ вести діалог із Брюсселем на засадах взаємності?

— Українська дипломатія робила все можливе протягом усього періоду незалежності для того, щоб наблизити досягнення нашої стратегічної мети — повноправного членства у Європейському Союзі. Не завжди нам вдавалось вести цей діалог на рівних. Як приклад — ситуація з візами. Ми це добре відчуваємо — кожний на собі, коли приходимо до посольств країн Євросоюзу за візами. Тут ми стоїмо в величезних чергах і платимо немалі збори, а громадяни країн ЄС відвідують Україну взагалі без віз. Може український громадянин вважати це нашим дипломатичним успіхом? Вочевидь — ні. І тут навряд чи можна говорити про якісь засади взаємності. Мабуть, для всіх повинно бути очевидним — ми маємо жорстко відстоювати свої інтереси у відносинах з усіма міжнародними чинниками, серед них і з Європейським Союзом. Для цього немало зусиль докладає українська дипломатія. Але насправді для того, щоб Україна стала членом ЄС, в Брюсселі та інших європейських столицях мають якомога швидше усвідомити власну об’єктивну зацікавленість у нашому повноцінному приєднанні до Євросоюзу. Адже в сучасному світі, де об’єднаній Європі доводиться конкурувати вже не тільки зі США та Японією, але й із новими економічними гігантами — Китаєм, Індією, тією ж Росією (а в майбутньому це коло неминуче розширюватиметься), без України Європа навряд чи зможе зберегти свої позиції в світі.

— Чи вдасться Україні вибудувати відносини з Росією на принципах взаємодовіри та взаємоповаги?

— За роки незалежності Україна не раз доводила, що ми можемо вести діалог із Росією на принципах і взаємодовіри, і взаємоповаги, й у той же час надійно захищати свої інтереси. Все залежить від того, наскільки наші дії будуються на стратегічній перспективі, наскільки професійними є дії з нашого боку. Зрештою, в саме такій якості наших двосторонніх відносин зацікавлені всі ті, хто керується насправді національними, а не своїми власними — чи то вузькопартійними, чи амбіційними міркуваннями. Відносини з Росією надто важливі, щоб вони були заручниками епатажних жестів та інфантильних емоцій.