Гарячі теми:

18 лютого. Реквієм (фото, відео, щоденники)

18 лютого, 19:37

Рік тому, 18 лютого, було сонячно. Як і сьогодні. Тоді люди пішли мирною ходою до Верховної Ради і в той момент навіть у найстрашніших думках не могли уявити, що станеться далі. Багато учасників тих подій розповідають, що були готові до заворушень та провокацій, але не до таких кривавих подій і такої кількості загиблих людей… Ніч з 18 на 19 лютого було вирішальною – горів Будинок профспілок, правоохоронці йшли в наступ на Майдан, активісти оборонялися, загиблі були по обидві сторони барикад. А вже 20 лютого станеться трагедія, яку нам ще треба осмислити і усвідомити – розстріл снайперами активістів Майдану на Інститутській. Ми ще тоді не знали, що нас чекає далі, через рік. Сьогодні ми переживаємо за наших бійців на сході, оплакуємо загиблих Героїв щодня, але не забуваємо про перші наші жертви – Майдані. Про те, що винні досі не покарані, що не всі зниклі 18 лютого без вісти – знайдені, що не всі поранені та покалічені того дня люди повернулися до нормального життя сьогодні, про те, що багато з тих, хто вижив, вистояв, зараз воюють на сході країни, що боротьба триває…

Ми подаємо щоденники нашого журналіста Дмитра Десятерика про події річної давнини, фото та відео, зняті нашими фотографами рівно рік тому. Це не річниця Майдану, це – роковини…

Це останні «Хроніки Майдану». Не тому, що Майдан закінчився. Він ще стоятиме довго, і, сподіватимемося, збиратиметься при першій потребі. «Хроніка» від давньогрецької chronikos — зв’язаний із часом. Нині час змінився. В ньому — інакший ритм й інакше повітря.

♦ ГРАНАТА

«Беркут» прив’язує до світлошумової гранати пляшку з бензином. Від вибуху утворюється кількаметрова вогняна куля, котра розливається невеличким палаючим озерцем. Звуковий удар надпотужний; здається, вибухнув балон із газом.

Вибух стається біля барикади з боку Європейської площі, не дуже далеко від місця, де ми стоїмо натовпом переляканих зівак. Цього разу ніхто не постраждав. Юнаки на барикаді щось кричать і вимахують палицями. Гранати вибухають постійно по всьому периметру. Страшні, оглушливі. Таких раніше не було. Може, це саме ті посилені заряди, котрі терміново закупили в Росії одразу після Нового року. Мабуть, така може вбити, якщо впаде поруч. А здебільшого вони мають вбивати надію, мають з кожним вибухом гнати хвилю страху. Але хлопці на барикаді їх уже не лякаються.

Периметр стискається все одно.

Це — ніч з 18 на 19 лютого.

♦ ЖИТТЯ ОДНЕ

18-те, день. На перетині Садової та Інститутської горить міліцейська барикада з важкої техніки: дві вантажівки, трактор із краном. На кузові вантажівки ще не покритий полум’ям напис рожевою фарбою: «Життя одне — живи!» Поруч скромнішою білою «Схід і Захід разом». На колесі, що добряче палає по ободу, видно веселенькі різнокольорові візерунки. Це ті машини, які вчора розмалювали дівчата з художніх вишів. Малювали і посміхалися разом з ВВшниками, що стояли на кузовах.

На розі Інститутської і Шовковичної горить ще одна барикада, там її намагаються гасити: з боку ментів з брандспойту ллється наосліп потужний струмінь води. Вода розпилюється у повітрі, переливаючись веселкою. Сьогодні чудовий сонячний день.

♦ ТРЕНІК

Перед офісом Партії регіонів на Липській стоїть кордон «Беркуту». Перекриває вулицю не повністю, можна обійти. З офісу валить дим. Перед кордоном розпорошений, але доволі злий натовп протестувальників. Якийсь хлопчина у касці й бронежилеті втикає у землю велику сокиру, стоїть у небезпечних двох метрах перед кордоном і викрикує щось «Беркуту» в обличчя.

За «беркутами» — натовп молодиків у куртках із капюшонами, в спортивних костюмах, багато — з марлевими масками на обличчях. Дорослі, похмурі, міцні. До речі, чому їх досі називають «тітушками»? У цього слова надто лагідне звучання. Бандити, урла — точніше.

Біля офісу — пожежна машина. Кілька фотокореспондентів знімають, що відбувається. Підходить кілька урлабанів, раптом один із них — здоровань років 30, з південними рисами обличчя, у синьо-білому костюмі-»треніку», починає бити першого-ліпшого фотографа. «Я преса!» — кричить фотограф. — «Мені по х... преса, тут дім горить!» — відповідає тренік. До нього приєднуються його подільники, б’ють втрьох одного, з’являється ще кілька фотографів, і шпана відступає. Офіс продовжує горіти.

♦ ХОРОШІ

У Профспілках до мене підходить дівчина Даша, просить допомогти віднести респіратори на Інститутську. Поки чекаю її у медпункті на третьому поверсі, бригада медиків готується на передову. Енергійна молода пані роздає команди капральским голосом: «Так, одного з хірургії — на Грушу-4. Решта — на Грушу-1. Вперед, за нагородами! Але під кулі не лізьте».

Допомагаю Даші та ще Оксані нести мішок. Дотягуємо майже до рогу з Садовою, починаємо роздавати, коли починається атака «Беркуту». Всі тікають, і ми тікаємо. Потім повертаємося. У мішку марлеві маски і трохи респіраторів з клапанами. Розбирають, бо міліція постійно пускає газ.

Другий мішок, точніше, коробку несу сам. На коробці написано: «Респіратори (хороші)». Ставлю коробку на асфальт — народ розбирає мляво, бо багато хто вже має при собі. Можливо, комусь допомогло.

♦ СУРМАЧ

Боротьба за територію перетворюється на низку діаметрально протилежних спринтерських забігів: спочатку молодь з криками і прокльонами обрушує на ВВ і «бер кутню» зливу каміння, розбавляючи її коктейлями, потім менти переходять у наступ, і тоді всі тікають. Менти зупиняються, народ перегруповується і кидається в атаку. У цю мить з-за спин маніфестантів лунає сигнал до атаки на сурмі. Сурмач — дядько середніх років, трохи огрядний, як личить сурмачу. Ще є волинщик, сопілкар і гітарист. Вони грають поперемінно то Гімн України, то «Лента за лентою».

Композицію завершують вибухи гранат і стукіт по залізу. Київська поліфонія.

♦ ПЕРША КРОВ

Посеред Інститутської стоїть вусатий чоловік, і лікар ллє йому білу піну на закривавлену руку. Чоловік дякує і біжить битися, медик — далі лікувати. На землі лишається червоно-біла пляма.

У цей день і в наступний, і в день після нього було дуже, дуже багато крові. Запам’яталася саме ця.

♦ МАЛИЙ

Хлопчик 9-10 років тягне шматок залізного паркану на барикаду. На ньому саморобний бронежилет, окуляри проти газу, помаранчева каска. Смаглявий. Вочевидь, з ромів. Кинув залізяку на купу, пішов швиденько далі, туди, де гарячіше.

Через три дні бачив його на Хрещатику. Живого.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

♦ КРУЖКИ

18-те, день. Пані зі світлим волоссям, обличчя під марлевою маскою, стукає по стовпу двома емальованими кружками. Неподалік три жінки дуже інтелігентної зовнішності награють по стовпу якимись палицями. В усіх — відсторонено-рішучий вигляд. Стукають так, наче йдуть в атаку. Прицільно, чітко, спокійно.

♦ ВАННА

Каміння виколупують з бруківки всі, хто може і чим може. Закопчені самооборонці й на диво гарно одягнені жінки й чоловіки стоять ланцюжками і передають бруківку одне одному, несуть купками у наволочках і мішках, в одному місці насипають навіть у пластикову ванну. Потім, коли перед черговою барикадою накопичується достатня кількість каміння, хлопці розбирають його, натовпом мчать до міліцейської барикади і кидають. На другий бік летить просто злива бруківки, справжній каменепад, але результатів не видно — дим закриває все.

Ванна — рожевого кольору. Хороша дитяча ванночка.

♦ ПЕРЕПУСТКА

18-те, вечір. Аби потрапити в прес-центр Будинку профспілок, треба показати посвідчення журналіста, пройти на другий поверх, там за столом дівчина випише невеличкий папірець з шапкою «Штаб національного спротиву» і числом.

Ще вдень у прес-центрі повно людей. Коли засутеніло, я вчергове підійшов до дверей Профспілок — хлопці на вході ще сиділи, однак перепустки не питали. І ще до того, коли замість прес-центру за дверима на другому поверсі завелася димна чорнота, стала зрозуміло, що вже ніхто не спитає.

Свобода або смерть — це коли перепустка вже не потрібна.

♦ ШАНОВНІ ДІТИ

Вечір. З нашого боку — коктейлі і феєрверки. З їхнього — гранати і водомети. Вибухи майже безперервні. Починають спалахувати намети. Через натовп з криками «Дорогу! Дорогу!» біжать бригади медиків, несучи поранених.

Уже захоплені Грушевського, Український дім, Європейська площа. Барикада з боку Європейської раптом прогинається від сильного удару з другого боку, і в ту ж мить там щось сильно спалахує.

— Там два БТРи спалили — задоволено каже хтось через півгодини.

Зрештою, беруть і цю барикаду. І ту, що під мостиком. «Беркут» проривається зі сходів, що ведуть до Жовтневого. Наші палять шини. На Інститутську викочуються два водомети. Спочатку коктейлі до них не долітають. Потім дістають — один, другий, третій — по кузовах, потім по капотах, потім по гарматах. Водовозки відступають.

І над усім цим — голос влади у записі: «Шановні жінки і діти! Міліція просить вас покинути Майдан! Тут проводиться антитерористична операція!»

Щойно у прогалину між палаючими покришками вривається з десяток ментів зі щитами, як діти, радісно вигукуючи: «О! «Беркут»!» — кидаються на них і викидають за хвилину.

Близько другої наступ ментів зупиняється. Антитерористичний голос давно замовк. Шановні діти геть не шануються.

♦ 20-ТЕ, ЧЕТВЕР

Направду мало хто був там у цей ранок. Мало хто бачив, як знесилені хлопчиськи зі щитами й палицями кинулися на ще більш, як виявилося, знесилених, до того ж, деморалізованих ментів, як погнали їх світ за очі, погнали геть із Майдану, геть із Європейської, геть з Інститутської, погнали Януковича в небуття — і як їх у відповідь, від безсилля почали розстрілювати просто на вулиці...

Мені соромно, що мене там не було. Розумію, що це дурість — картати себе за те, що тебе там не було. Це був ранок перемоги. Страшний ранок, у який будь-хто міг залишитися на Майдані букетом квітів...

♦ МАЛОЛІТКА

22-ге, вдень, у Маріїнському парку, в таборі антимайдану просто вражаюче порожньо. Між величезними брезентовими наметами — купи речей. Видно, що тікали швидко. Уздовж паркану Маріїнського палацу — два ряди польових кухонь. Поряд з ними на асфальті — гори, гори, гори каші з тушонкою... То тут, то там — мішки з хлібом і сіллю... Ніколи не доводилося бачити стільки їжі, викинутої просто на землю.

Біля одного з наметів валяються малюнки і фотографії — регіональська контрпропаганда: малюнок радянського олімпійського ведмедика, карикатура на трьох лідерів опозиції у вигляді недоладного дракона з підписом: «Пламенный привет от артемовцев, майданутые!», але найпромовистіше — портрет Януковича олівцем та аквареллю, виконаний якимсь невідомим художником з усією можливою любов’ю. А ще олівцем — малюнок змії, що обвилася довкола перекинутого келиха з вином... Таке татуювання наносять у тюрмі малоліткам, котрих переводять у злодіїв. Готувався комусь наколоти? Мріяв про кар’єрне зростання?

♦ ВОЛЯ

З усіх споруд Межигір’я особливо огидно виглядає позолочено-лаковане убозтво з назвою «Галлеон». Обрисами нагадує старовинний корабель, стоїть на воді. Люд обходить його по вузенькій палубі на нижньому рівні, всередину не потрапляє, через двері й ілюмінатори бачить ту ж саму дурнувату позолоту.

Раптом один чоловік зупиняється і починає тягнути червону линву, що йде під воду з палуби. Під підбадьорливі вигуки: «Вітя, давай!» — витягає великий садок з кількома ще живими рибинами. Натовп одразу починає кричати: «Во-лю! Во-лю!» Чоловік відкриває садок, і риби на радість усім пливуть геть.

Чоловік спускає порожню клітку назад і, посміхаючись, каже:

— Я не Вітя. Я Тарас зі Львова.

♦ ТИША

Раптом у Києві настає тиша. Сонячна, прохолодна, з присмаком кіптяви й попелу...

І щойно вона настає, як постріли, котрих ти не чув, накриті тіла й калюжі крові, яких ти не бачив, з усього розмаху, одним беззаперечним фактом наздоганяють тебе і валять з ніг.

І геть немає відчуття перемоги, радості — лише бездонний колодязь, який не заповнити слізьми, і ця пісня, яку неможливо слухати:

Гей, пливе кача по Тисині,
Пливе кача по Тисині.
Мамко ж моя, не лай мені,
Мамко ж моя, не лай мені.
Гей, залаєш ми в злу
годину,
Залаєш ми в злу годину.
Сам не знаю де погину,
Сам не знаю де погину.
Гей, погину я в чужім
краю,
Погину я в чужім краю.
Хто ж ми буде брати яму?
Хто ж ми буде брати яму?
Гей, виберут ми чужі
люди,
Виберут ми чужі люди.
Ци не жаль ти, мамко,
буде?
Ци не жаль ти, мамко,
буде?
Гей, якби ж мені, синку,
не жаль?
Якби ж мені, синку,
не жаль?
Ти ж на моїм серцю лежав,
Ти ж на моїм серцю лежав.
Гей, пливе кача по Тисині,
Пливе кача в по Тисині.