«237 проти 205»

Принизлива для країни дискусія навколо рівня мінімальної заробітної плати стала однією з найбільш розкручених тем у процесі прийняття бюджету- 2004. Кабінет Міністрів і Верховна Рада ніяк не домовляться, яким має бути зарплатний мінімум наступного року. Перший віце-прем’єр Микола Азаров вважає, що українці після новорічних свят не мають отримувати менше нiж 205 гривень на місяць. Голова бюджетного комітету парламенту Петро Порошенко вимагає, щоб ця сума становила 237 гривень. Власне, саме на цьому рівні встановлює мінімальну зарплату закон, який Верховна Рада прийняла, а Президент підписав. Але в Кабміні попереджають, що грошей на фінансування цієї ідеї може не вистачити.

Якщо точніше, то уряд побоюється, що може «не потягти» так звані міжтарифні співвідношення. Йдеться про різницю між зарплатою прибиральниці та начальника в різних бюджетних установах. Після підвищення мінімальної зарплати (тієї, яку прибиральниця отримує), вона ще критичніше наблизиться до розміру окладу фахівця. Адже і без того на фінансування соціальної статті витрат у бюджеті- 2004 року заплановано не менше як 52% грошей. Аргументи Кабміну виглядали б цілком логічними, якби не «рівень мінімальності» тієї зарплати, яку з таким пафосом обговорюють на найвищому рівні. Причому це стосується й урядового, й парламентського варіантів.

Офіційний рівень прожиткового мінімуму в країні сьогодні становить 365 гривень. Це означає, що людина, яка отримує на руки меншу суму, просто фізіологічно не здатна прожити без допомоги зі сторони. У Міністерстві соціальної політики навіть спеціальний департамент існує, який щомісяця розраховує, скільки макаронів та м’яса бажано з’їсти українцю, щоб остаточно не врізати дуба. Витративши трохи більше червінця на день, людина в нашій країні все ж може сподіватися не померти. На цьому тлі суперечки чиновників вищого рангу про те, повинен зарплатний мінімум становити 205 чи 237 гривень, сприймаються як знущання. Адже очевидно: якщо держава не спроможна зібрати податки, щоб забезпечити всім громадянам хоч би фізичне виживання, вона не має права на існування.

Рівень «політичної» дискусії про розмір мінімальної зарплати, а точніше — флегматичність її учасників вказує на звичаї, які панують нині в столичних політичних колах. Зростання доходів населення та виведення країни з лав найбідніших у Європі не є головним пріоритетом. Кращі аналітики країни досліджують, яким чином ліпше приватизувати «Криворіжсталь» та «Укртатнафту», причому роблять це на замовлення приватних структур, близьких тим самим депутатам і міністрам. Гаманці держчиновників позбавили їх сорому за свою країну під час відвідин країн Євросоюзу чи США. І тому, повернувшись додому, вони дедалі частіше вважають за краще дивитися на Україну статистично, не замислюючись, як людина може вижити на 205 гривень і чи врятує її подачка в розмірі ще 25-ти.

Політичний клас країни перестав бути її частиною, і в цьому, схоже, головна проблема політичної дискусії, яка нині розгорнулася навколо рівня мінімальної зарплати. Безліч помилок, яких припустилися парламент і уряд протягом останніх років, призвели до того, що в Україні практично весь приватний бізнес не платить податки. Представники цього бізнесу після приходу до Верховної Ради і Кабміну не знайшли в собі сміливості радикально знизити податкові ставки, щоб вивести економіку з тіні та збільшити доходи держбюджету. Виявилося, що бізнесмени, які прийшли в політику, вже звикли працювати в офшорних зонах.

На цьому тлі безглуздо виглядають спроби тих, хто виступає за зарплатний мінімум у розмірі 237 гривень, показати себе героями в битві з тими, хто внаслідок прихильності до бюджетної математики наполягає на 205-ти. З наближенням президентських виборів такі «битви», напевно, організовуватимуть дедалі частіше. Величезний пласт проблем, який привів країну до принизливої дискусії «205 проти 237», вимагає від міністрів і депутатів відкласти вбік усі інші політичні розваги, провести якісний аналіз ситуації та виробити план виходу з кризи. Хоча, судячи з усього, уряд і парламент упевнені, що кризи вже давно немає.