«9 Марчукiв»

«Це все «мої дітки» — сьогодні їх десь понад дві тисячі, я їх дуже люблю, — говорить І. Марчук про свої картини, — на виставці представлено близько трьохсот експонатів, але серед них є все, що відображає різних «Марчуків». А всього тих «Марчуків», як стверджує автор, дев’ять: «Голос моєї душі», «Пейзаж», «Цвітіння», «Портрет», «Кольорові прелюдії», «Біла планета-1», «Біла планета-2», «Нові експресії», «Виходили мрії з берегів». Кожен з «Марчуків»— це своя технологія, свій стилістичний напрям, шаленство, вибух, ненаситність в кольорі і формах, навіть намагання вступити в конкуренцію з природою (в циклі «Виходили мрії з берегів»). До речi, «окрилює всіх Марчуків» — український пейзаж: «Жити в Україні, в такому мальовничому раї, і не бути пейзажистом — неможливо», — стверджує автор.

Глибока ідентифікація цього «національного надбання», як назвав художника тележурналіст Юрій Макаров, з Україною має довгу і глибоку історію, значно глибшу, аніж просто на рівні пейзажів.

Як пригадав поет Дмитро Павличко, коли у 80-х роках минулого сторіччя в Спілці письменників він організував першу виставку Івана Марчука, його (Павличка) викликали до ЦК і наказали: зняти картини. Бо постать Івана Степановича для вітчизняної культури була неприйнятна для тодішньої влади. Адже в ній завжди існувала нетрадиційна, художницька і, разом з тим, філософська непримиренність.

Примітно, що перша персональна виставка Марчука відбулася в Москві, 79-го, коли говорили: якщо в Москві стрижуть нігті, то в Києві рубають пальці. І багато українських вільнодумців намагалися, що називається, сховатися під ліхтарем. Це показово для того часу. Таким чином, було дане «зелене світло» й удома. У біографії художника багато виставок, щоправда, не в дуже великих і престижних залах. Що не заважало зростанню популярності: роботи Івана Марчука можна знайти в багатьох приватних колекціях. Потім художник жив і виставлявся переважно за кордоном. Можна сказати, нове знайомство з Іваном Марчуком сталося 2000 року — в Національному художньому музеї України за підтримки Євгена Марчука та Олександра Омельченка відбулася його ретроспективна виставка, що відкрила художника новому поколінню цінителів мистецтва. Був виданий каталог. І ось 18 квітня 2005 року Президент України підписав розпорядження, в якому доручив підтримати ініціативу творчої громадськості щодо створення у Києві на Андріївському узвозі Культурного центру «Музей художника Івана Марчука».

Про феноменальність постаті Марчука змушує говорити ще один факт: ця людина наділена художньою інтуїцією. Судіть самі: в переломний для усіх нас 1986-й, чорнобильський, рік — коли величезна біда пробудила дух спротиву владі, котра не захистила свій народ від власноруч спорядженого монстра — за два тижні до вибуху на реакторі художник малює перші роботи з циклу «Чорнобиль-86»: триптих «Монолог». Намальовані люди втратили ґрунт під ногами, повисли в повітрі, наче обрізані, і абсолютно вселенська скорбота! До речі, як зізнався кореспондентові «Дня» Іван Марчук, явище художньої інтуїції у нього не одноразове: «В 2003 році я намалював портрет Ющенка на тлі помаранчевої революції. В альбомі він є — там помаранчева революція майорить, майорить...» Керуючись тією ж інтуїцією й вірою в себе, Іван Марчук пообіцяв народження нових «Марчуків», що дуже потішило усіх гостей виставки.

Шкода лише, що добре задумана справа так само добре й гідно не була доведена до кінця. Вернісаж вийшов дещо «розфокусованим», оскільки всі присутні, включаючи винуватця торжества, не одну годину чекали запрошених високих гостей. Не краща і не дуже культурна складається «традиція». Але ми про високе. Головне, що виставка відкрилася. Вона триватиме до 3 серпня.

ВРАЖЕННЯ

Сергій ПОЯРКОВ, художник:

— Марчук — розкішний художник. У моєму розумінні сучасне українське мистецтво — це спочатку — Іван Марчук, а потім усі ми, дрібніші художники. Він завжди і в усьому цікавий. Рідко який художник заслуговує на те, щоб його роботи були цікавими для інших колег по цеху.

Оксана БІЛОЗІР, міністр культури і туризму:

— Ми побачили своє минуле, теперішнє і майбутнє. Правду кажуть, що немає загадки таланту — а Іван Марчук, безперечно, грандіозний талант — є загадка любові: любові до свого народу, до праці, любові до Бога, до землі.