Аби не повернутися до «середньовіччя»...

Упродовж 52-х років 8 вересня відзначається як Міжнародний день солідарності журналістів. Можливо, дещо символічним є той факт, що приводом до появи такого дня стала не журналістська перемога, а журналістська поразка. 8 вересня 1943 року було страчено чехословацького письменника-антифашиста Юліуса Фучика, відомого своєю книгою «Репортаж із зашморгом на шиї», написаною ним у застінках празької в’язниці. З 1958 року день його смерті почав відзначатися як Міжнародний день журналістської солідарності.

Те, що справжня журналістика апріорі пов’язана з ризиками та небезпекою, не новина. Але досить часто самі журналісти підвищують небезпечність власної професії. Адже об’єднується журналістський цех зазвичай постфактум, коли трагедія, злочин чи інші зловживання вже відбулися. І історія заснування Міжнародного дня журналістської солідарності — такий приклад.

Особливо помітна ця тенденція у посттоталітарних суспільствах, де журналісти рідко об’єднують зусилля, щоб запобігти патовій ситуації. Мало хто свого часу підтримав Джеймса Мейса чи Анну Політковську, яка намагалася привернути увагу світу до чеченської проблеми. Сьогодні далеко не всі журналісти Росії та України підтримують своїх колег, які створюють справді важливі для суспільства проекти. Часом цим грішать навіть узірцеві західні журналісти. Згадайте, як у демократичній Європі свого часу не був почутий британський журналіст Гарет Джонс, який розповів незручну правду про Голодомор в Україні.

Тому в Міжнародний день солідарності журналістів «День» звернувся до колег із запитанням:

Що сьогодні об’єднує журналістів в Україні та в Європі, навколо чого вони мали б об’єднуватися?

Ірина ХАЛУПА, директор Української редакції «Радіо «Свобода», Прага:

— Передусім журналісти повинні солідаризуватися довкола правди. Правда є нашим основним завданням. Її треба «викопувати», знаходити, а потім розкривати для суспільства. За радянських часів люди звикли до придворних журналістів. Як у Середньовіччі були блазні — так за радянських часів були журналісти, які вірно виспівували владу, ідеали соціалізму. Сьогодні в українській журналістиці ми бачимо повернення до цього «Середньовіччя». Так, це має іншу назву, але по суті є майже тим самим. Основною мотивацією виступають великі гроші. І багато людей не можуть встояти перед цією спокусою. Або не хочуть.

Думаю, що солідаризуватися треба найперше довкола ідеї правди. Окрім того, журналістика в Україні дуже заполітизована. Власне, все в Україні є заполітизованим, політика вирішує тут майже все. Політика може бути чесною, відкритою та прозорою. Або навпаки — абсолютно нечесною, закритою та непрозорою. Українська політика, як відомо, тяжіє до другого: до закулісних домовленостей, радянського підходу, коли говоримо одне, пишемо друге, а думаємо третє. Отже, журналісти мають солідаризуватися та підтримувати тих журналістів та видання, які в свою чергу підтримують чесних людей, високі ідеї та ідеали.

Ви запитуєте, довкола чого ми маємо солідаризуватися. От пропав журналіст у Харкові. Україна подібне переживала вже не раз, але жодних конкретних відповідей щодо попередніх зникнень журналістів немає до цього часу. Давайте почнемо з того, що всі ми, журналісти, вимагатимемо і не відступимо, доки громадськість не дізнається правду про зникнення харківського редактора. Бо люди не зникають просто так.

На Заході ця журналістська солідарність працює трохи інакше. Публікації здебільшого спрямовуються за певними політичними лініями. Є так звані ліберальні публікації, є — праві, вони обстоюють певні ідеї, соціальні течії. Є також популярні теми, про які західні журналісти пишуть завжди, наприклад, зміна клімату, звичайно — політика. Великим випробуванням для багатьох журналістів на Заході стала економічна криза, вони писали про те, як і чому вона виникла насправді, хто найбільше нею скористався і навпаки, хто зазнав найбільших збитків, чому банкіри й надалі отримують мільйони, якщо вони певною мірою були архітекторами тієї кризи. Не можна сказати, що журналісти «танцюють» довкола однієї ідеї. Захід є великим майданом, люди тут думають про все, цікавляться всім. Наприклад, наприкінці серпня була невеличка статейка у британському часописі The Daily Telegraph про те, чому з нашої планети щезли динозаври... На Заході дуже потужна культурна журналістика. Майже кожна газета на вихідні видає спеціальний «культурний» додаток або журнал із рецензіями книжок, кіно, інтерв’ю з відомими авторами та артистами. Попри те, що традиційній журналістиці — маю на увазі паперові газети — сьогодні складно, традиція пити ранкову недільну каву, читаючи газету, ще жива.

Святослав ЦЕГОЛКО, ведучий програми «Час», «5 канал»:

— Журналісти повинні об’єднуватися довкола цінностей і стандартів. Ми не повинні втратити критичну журналістику, яка сьогодні є в Україні. Її представників називають ланцюговими собаками демократії. Так от, демократія без цього собаки просто неможлива. Дуже хочу, аби і влада, й опозиція в Україні розуміли це. Варто об’єднуватися довкола цінностей, оскільки лише таким чином ми зможемо бути сильними і протистояти тому тиску, який сьогодні відчуває багато журналістів. На практиці може йтися про створення громадської організації, де культивуватимуться такі цінності. Цю функцію, зрештою, може виконувати вже створена організація, яка називається «Стоп цензурі», що об’єднує людей, які не хочуть запровадження цензури в Україні і які готові цьому протистояти. Така громадська організація повинна популяризувати, зокрема й серед засобів масової інформації, приклади підписання угод між трудовими колективами і власниками, як це було зроблено на «5 каналі», популяризувати так звані стандарт-книжки, які містять стандарти журналістики, прийняті у багатьох ЗМІ. Але, на жаль, цими книгами мало користуються.

Ігор ЛУЦЕНКО, активіст ініціативи «Збережемо старий Київ», журналіст:

— Якщо говорити про журналістську солідарність у межах однієї країни, то найперше журналісти повинні консолідуватися навколо випадків убивств чи насилля над колегами. Тому що ті люди, які є ініціаторами чи причетні до цього насилля, часто отримують у медіа червоне світло. Журналістам, як правило, відомо, хто й до чого причетний, і хоча це знання не є доказовою базою, але все ж воно існує. Тому найперше журналісти не повинні прощати замахів на власних колег і зробити це негласним правилом у журналістському корпоративному середовищі. Причому ця корпоративна етика має поширюватися як на столичних журналістів, так і на провінційних, чиї долі багато в чому значно складніші. Якщо говорити про інші проблеми, то я б звернув увагу на недостатній рівень економічного самозахисту журналістів. Українські журналісти сьогодні консолідуються навколо проблем цензури, яка, за великим рахунком, є втручанням у творчий процес. Але є ще економічна безпека журналіста, захист його прав як найманого робітника. І цей захист не може будуватися лише на запобіганні втручанню у творчий процес, якщо водночас немає захищеності від порушень інших прав журналіста з боку роботодавця. А в нас здебільшого спрацьовує ринок і часто на місце колеги з порушеними правами (який вимагає від роботодавця їхнього забезпечення) відразу готові прийти інші журналісти і надавати свої послуги. Багато моїх колег стикалися з тим, що їм не доплачують, безпідставно вимагають звільнитися. Це не має прямого стосунку до цензури, але створює додаткові можливості для тиску. І цей стан загальної безправності журналістів також повинен бути об’єднавчим моментом.