Бажання жити

Життя його — незвичайне і в той же час дуже типове. Олексій Журавко зростав у Цурюпінському дитбудинку серед таких, як він, сиріт iз важкими фізичними каліцтвами. Так би і пройшли його роки, на пенсії в сорок карбованців, від богадільні до богадільні. Але є в ньому те, чого позбавлені багато хто з його зовні здорових співвітчизників — надзвичайна завзятість, сила волі й діяльне співчуття до таких же, як він, — зазделегідь викреслених з суспільства. Він зумів розпочати власну справу, забезпечити себе і свою сім’ю, а головне — допомагти тому дитбудинку, зi стін якого сам вийшов. Саме завдяки Олексієві робітниці Цурюпінського дитячого будинку після двох років безгрішшя стали отримувати зарплату. У державних чиновників те, що робив Олексій, нічого, крім прагнення «тащить и не пущать», не викликало. Але він зумів взяти і цей, здавалося б, непереможний бар’єр. І понині гідне існування Цурюпінського дитбудинку і десятків знедолених дітей, що мешкають у ньому, було б неможливим без допомоги Олексія Журавко.

Олексій, його дружина Аріна, його численні друзі — як iз дитбудинку, так і з вищих ешелонів влади — прийшли на прем’єру фільму. Режисер вніс у полотно свого півгодинного оповідання деякі, виключно «кіношні», прикраси, проте в них не було потреби. Досить вражало вже те, про що розказував на екрані Олексій, а також — кадри з самого дитбудинку. Але побачене і почуте не залишало важкого, безнадійного присмаку — адже з кожної ситуації є вихід, і «через майдан» нестатків і бід можна перейти.

А все, що для цього потрібно, — трохи терпіння і небайдужість серця.