Без білих плям

Минулої неділі у селі Лаврів, що на Волині, відкрито пам’ятник обласному провіднику ОУН Ананію Закоштую. Про цю людину я чула з самого раннього дитинства. Коли б не збиралися у нас, як кажуть у Лаврові — «на вечорниці» люди — заходила мова про пережите, дуже часто згадували його. Говорили, що «націоналіст був змалку», що «любив Україну», що організовував для земляків чудесні свята матері та Шевченка... Називали «свідомим політиком» і «чесним українцем». Навіть запеклі комуністи (котрих у селі, яке називали «бандерівським», було дуже мало) визнавали його за лідера українських патріотів. Ананій Закоштуй був високоосвіченою людиною, закінчив Луцьку гімназію, володів п’ятьма мовами.

Нова влада у 40-му році вивезла родину Закоштуїв у Сибір та в Казахстан у числі перших. Ананія тоді порятували, допомігши втекти, земляки- охоронці, які везли його на допит до Луцька. З’явився він у Лаврові на початку війни. Моя мама, Любов Пилипівна, теж була у церкві, коли староста в кінці служби попросив людей не розходитися, бо «буде говорити Закоштуй». Казав, що «Україна — буде, але не скоро. За неї треба поборотися». Просив селян не робити вбивств, бо то гріх, боротися за Україну по можливості мирним шляхом.

Дивна (чи справедлива), все-таки, штука — історія. За життя одного покоління змінилося стільки влад, а постало те, що мало, мабуть постати на своє місце. У центрі Лаврова, біля сільради, — з одного боку — обеліск на честь загиблих у Великій Вітчизняній, з іншого — пам’ятник борцям за волю і незалежність України та горельєф Ананія Закоштуя. Ініціатором спорудження останнього став сільський голова Арсен Сидорчук, а роботу виконала скульптор Ірина Дацюк, котра, виступаючи на мітингу, призналася, що з великим інтересом працювала над образом Ананія Закоштуя. Це була і для неї можливість пізнати нову сторінку української історії, врешті, постаратися зрозуміти людей, до яких він належав, зрозуміти, за що ж вони боролися. За життя у своїй державі, за працю на себе, за свою церкву... Закоштуй з обеліска і дивиться на новозбудовану лаврівську церкву, спалену німцями, заборонену комуністами, проте нещодавно відбудовану на тому самому місці. Ще до урочистого відкриття пам’ятника сюди просто з храму прийшли молодята, наступного дня — ще одна пара. Власне, це справді була подія для всього села, котре знало значно кращі часи і стільки пережило. На одній стелі вибиті прізвища 22 лаврівців, ростріляних у Луцькій в’язниці у червні 41 го. На іншій — десяткипрізвищ учасників ОУН-УПА (і це далеко не повні списки).

Вперше приїхала зі Львова на батьківщину батька, Ананія Закоштуя, його дочка Уляна, котра ніколи не носила його прізвища. Хвилюючись, розказувала, як батько в 44-му попередив дружину, галичанку Іванну (котра вчителювала у Лаврові), щоб втікала з села і зберегла майбутню дитину, як мама чекала його все життя. Як чекає і досі... Уляна завжди знала, чия вона дитина, бо знала це і влада...

Так і не відомо, де схилив свою голову свідомий політик і чесний українець Ананій Закоштуй, один з ватажків національно-визвольного руху у Західній Україні. Його сліди губляться на початку 50-х років.