Без права на пільги

Минулої суботи, у День пам’яті жертв політичних репресій, ветерани національно-визвольних змагань Закарпаття провели своє щорічне зібрання. Голова обласної організації Товариства політв’язнів і репресованих Іван Коршинський з гіркотою констатував, що жертовний внесок патріотів у виборювання незалежності України навіть сьогодні, з плином чверть століття власної державності, не є належно поцінований: «Кілька років поспіль ми безуспішно намагаємося переконати Закарпатську обласну раду, що усі наші побратими, які 15 – 25 років свого молодого життя провели в таборах ГУЛАГу, підірвали своє здоров’я каторжним трудом у копальнях, рудниках, каменоломнях та лісоповалах неозорих просторів Росії, заслуговують у тій державі, за народження якої свідомо стали на шлях боротьби з окупантом, бути прирівняними у правах із учасниками війни». Прикро, каже пан Іван, що сьогодні і в українському парламенті про нас ніхто не згадує, ніби тих, хто виборював незалежність України 50 – 70 роківт тому, й не існувало. Голова Тячівського районного осередку Товариства, учасник Норильського повстання Андрій Бонка навів дуже показовий і типовий факт блюзнірства нинішньої влади, коли місцева міськрада на прохання Товариства надати місце під пам’ятний знак загиблим у таборах землякам-побратимам, запропонувала територію…у захаращених нетрях міського лісопарку. Що це, як не знущання чиновників над пам’яттю патріотів?» – справедливо наголосив ветеран.

«Свого часу на Закарпатті нараховувалось 15 тисяч чоловік, яких комуністична система, часто навіть і без формального вироку суду, кинула у горнило політичних репресій. Одним із таких був мій батько Юрій», – каже директор ужгородської ЗОШ №2 Ярослав Кирлик. У таборі він провів вісім років, а коли настав час оформляти пенсію, звернувся у державні органи про реабілітацію. Через певний час надійшла відповідь, що його не можуть реабілітувати, оскільки його… не було засуджено. Схожу історію про свого батька Івана, котрий загинув у таборах, розповів і лікар із Хуста Федір Буришин.

Сьогодні у краї живими зосталося лише 179 незламних в’язнів політичних репресій. Один із них –  86-річний Іван Мирон з Рахівщини, котрий провів у ГорЛагу Норильська, Іркутському Тайшеті та Мордовських таборах без кількох годин (!) рівно 25 років, а на волю вийшов аж 1976 року, коли Радянський Союз на увесь світ брехав, що у Країні Рад немає політв’язнів. Сьогодні ветерана-патріота, попри усі особисті проблеми літньої людини, найбільше непокоїть сьогоднішня ситуація в Україні. «Нам потрібна єдність нашого народу – від Карпат і до Дніпра, як запорука збереження нашої держави», – каже він.