Безробіттю — «темну»!
Зрозуміло, ставитися до таких даних потрібно обережно. Наприклад, практично неминуче викривлення істинного стану речей респондентами з міркувань «конспірації», на що під час обговорення вказував директор Центру економічного розвитку Олександр Пасхавер. Але, думаємо, наведені вище дані принаймні достатньо відображають певні тенденції на реальному ринку праці (якому не дуже відповідає ситуація на офіційній біржі праці).
Згідно з даними того ж опитування, в українському тіньовому бізнесі зайнято досить багато кваліфікованих працівників і чимало молоді — держава сама створила грунт для перетікання в нелегальну економіку найбільш працездатних і умілих кадрів, чия праця (зрозуміло, оплачувана) якраз і мала б (теоретично) сприяти розвитку виробництва і наповненню бюджету, що став притчею во язицех.
Нарешті, виявилося, що більше за половину респондентів (65%) не мають бажання в офіційно встановленому порядку створювати підприємство або займатися індивідуальною трудовою діяльністю. У тому числі 45% настроєні категорично, 11% вважають такий крок дуже великим ризиком. Майже 40% бажали б зайнятися приватним бізнесом за наявності певних умов (стартовий капітал, зниження і/або реформування податкової бази, ліквідація адміністративних перешкод). І лише 1% не вбачають перед бажаючим заснувати свій бізнес ніяких перешкод, і аж 3% його вже організували.
Загалом картина вийшла цікава. З одного боку, нібито знаходиться все більше ініціативних людей, які засновують і розвивають свій бізнес, — причому навіть серед тих з них, хто працює в «тіні», далеко не всі (ще) є закоренілими правопорушниками і з радістю легалізували б свою справу. Якби держава (яка має бути зацікавленою в цьому насамперед) дозволяла заробляти, не приковуючи підприємця до непідйомних — податкових, ліцензійних тощо законодавчо-нормативних — гир від бюрократичного апарату. З іншого, виразно простежується поширення в масах пасивної моделі економічної (і соціальної) поведінки. До речі, мабуть, найскладніша ділянка фронту боротьби з тіньовою економікою. На думку О. Пасхавера, потрібно, щоб кожен громадянин «усвідомив свою провину» за ситуацію в країні — тобто має бути те саме громадянське суспільство з більш-менш достатньою правовою культурою населення. Отже, розгорнута з цього приводу невелика дискусія дійшла до очікуваного, незважаючи на уявну парадоксальність, висновку: для зміцнення інститутів громадянського суспільства потрібні якщо не прямі дотації, то хоч би нормальне ставлення держави. А для цього, в свою чергу, громадськість має впливати на державу — тобто потрібна наявність громадянського суспільства. Розірвати це замкнене коло, вочевидь, може воля політичного керівництва, спрямована на формування: з одного боку — інститутів громадянського суспільства, а з іншого — реалістичнішого розуміння державою своєї ролі в економіці.
