Блискавки у тьмі
Хто міг передбачити, що Олена, дочка Івана Шовгенова, директора водного департаменту у Міністерстві землеробства імперської Росії, яка народилась у Петербурзі 21 липня 1907 року і хрещеною матір’ю якої була відома російська поетеса Зінаїда Гіпіус, стане палким патріотом України?
Але побачене в Києві, куди 1917 року переїхав І. Шовгенов з родиною (кількома місяцями пізніше він — міністр уряду УНР), обурення брутальним насильством, за допомогою якого народ нашої землі знову хотіли загнати у старе соціальне та національне ярмо, стало першим поштовхом до пробудження національної свідомості дівчини.
... На початку 1923 р. Олена Шовгенова з матір’ю нелегально переходить кордон біля Кам’янця-Подільського і переїжджає до Подебрад, біля Праги, де оселився батько. Вона вже вповні відчуває себе українкою. І коли якось на зборах російських монархістів дівчина почула брутально-шовіністичну лайку на адресу української мови, її реакція була миттєвою: «Ви хами! Та собача мова — моя мова, мова мого батька і матері. І я вас більше не хочу знати!».
Під час навчання на історико-філологічному факультеті Українського педагогічного інституту (Прага) Олена на одній з вечірок української молоді зустріла Михайла Телігу — колишнього старшину армії УНР. Незабаром вони побралися. Це було вірне й ніжне кохання — навіть могила спільна у цих двох людей — Бабин Яр. Але тоді про це ніхто знати не міг.
Олена вчителює у Варшаві, допомагає в роботі культурних осередків щойно створеної ОУН (але в цілому від політики тримається трохи осторонь). І, наче кидаючи виклик буденності не дуже заможного, але й не голодного життя, пише прекрасні романтичні вірші:
І напружений погляд хоче
відшукати у тьмі глибокій
Блискавок фанатичні очі,
А не місяця мрійний спокій.
Її зараховували до славетної «празької квадриги«(разом з Є. Маланюком, О. Ольжичем, Л. Мосендзом). Була вона і блискучим публіцистом (вчитаємось лише в такі її думки: «Україну може врятувати лише новий тип українця», стаття «Партачі життя», або: «Без інтелігенції взагалі немислима ніяка поважна робота»).
Але настав час вогненних справ, а не слів, навіть прекрасних, 1941 рік, Олена з чоловіком рветься з Кракова в Україну, у «золотий», «державний» Київ, щоб вести там підпільну та культурно-просвітницьку роботу для України. В неймовірно тяжких умовах нацистської окупації їй напрочуд багато вдається зробити: прибувши у Київ у жовтні 1941 р., Теліга починає видавати журнал «Літаври»» (установка: «ніяких од фюреру! Бо їх, мабуть, творять ті ж писаки, що й Сталінові щедрували!»), очолює Спілку письменників.
На початку лютого 1942 р. гестапо почало в столиці масові арешти українських інтелігентів. Олег Ольжич, провідник ОУН в українських землях, просив Олену й Михайла Теліг негайно лишити небезпечне місто. Відповідь Олени: «Я з Києва вдруге нікуди не поїду. Я така сама, як і ті тисячі інших, кого зараз знищують, і тому я залишусь».
Її та чоловіка заарештували 9 лютого 1942 року. А 21 лютого Олена і Михайло Теліги, Іван Рогач і десятки інших підпільників були розстріляні у Бабиному Яру. Сьогодні їй виповнилося б 94 роки. Повірити в це неможливо: ця чарівна, аристократична жінка з незвичайної краси очима назавжди залишиться молодою.
