Чому ми втратили свій шанс

Згадуючи Євгена Кириловича Марчука, завжди запитую себе: чому в дев’яностих ми втратили свій шанс піти таким же шляхом, як Польща чи, скажімо, Чехія? Історія не знає варіантів «якби», але роль особистості в житті людства доведена беззаперечними прикладами.Отож, якби пакет гречки чи банка олії не відігравали такої ролі у виборі долі для держави, для майбутнього, то, можливо, ми б сьогодні не виборювали це майбутнє в страшній війні. І я запитую себе: чому в 1999-му ми вдруге віддали свою долю в руки Леоніда Кучми, хоча мали можливість спробувати звернути з мафіозно-олігархічного шляху, довіритися іншим людям, таким, як Марчук.

Не знаю, як би склалося, але точно інакше, і я так думаю, по-перше, тому, що побачив його у вирішенні дуже серйозних практичних питань, і по-друге,такою була не тільки моя думка.

З Євгеном Кириловичем ми познайомились, коли я став народним депутатам України другого скликання. Тоді частина народних депутатів від Донецької області, хто обирався певною мірою на антикомуністичних тезах, підтримці незалежної України (а треба розуміти, що на Донбасі в той час практично не було ні Народного Руху, ні інших організацій національно-демократичного спрямування) створили фракцію «Соціально- ринковий вибір». Туди увійшли депутати від різних регіонів, але більша частина були донецькі, скажімо, обидва Щербані. Увійшов і я. Фракція стояла за вільну економіку, не перевантажену податками, за мінімальне втручання держави в бізнес. Марчука запросили очолити її, але це сталося пізніше, в грудні 1996.

В той час державні службовці могли обиратися до Верховної Ради й поєднувати посади, тож Марчук одночасно з депутатством виконував обов'язки прем'єр-міністра, і наша тісна співпраця якраз і пов’язана була з прем'єрством Євгена Кириловича. До цього ми просто віталися як колеги - народні депутати України, а от коли він очолив уряд, а я поєднав депутатську посаду з посадою міського голови понадпівмільйонного Маріуполя, виникло багато різних питань до уряду.

 Дуже добре пам'ятаю нашу першу зустріч в уряді й те, в якій ситуації вона відбувалася. Це важливо – розуміти, який спадок дістався прем'єр-міністру Марчуку після сумнозвісного прем'єрства Кучми, коли той отримав право видавати декрети й випікав їх, як глевкі пиріжки, закладаючи основи олігархії.

Сьогодні молоде покоління навіть уявити не може, в якому стані, наприклад, я приймав місто в 1994 році: 11 місяців заборгованість по заробітній платі в бюджетній сфері і, рік – по пенсіях.

Будь-яка працююча людина кожного дня мала лікувати людей, вчити дітей, обслуговувати інфраструктуру чи комунальний транспорт міста й не отримувати заробітну плату. Це був жах!

Маріуполь не був виключенням. Це була система. І вона працювала по всій Донеччині, та й в більшості регіонівУкраїни.

У нас ситуація особливо загострилась. Я, як міський голова, з першого дня дотримувався антикомуністичної позиції, за що очільник компартії Петро Симоненко в своїх виступах називав мене донбаським бандерівцем. І більшість в міськраді ми мали некомуністичну, отже, прихильники компартії не впливали на жодне рішення. Так вони намагалися постійно робити якісь капості, збирали пенсіонерів під міськрадою, хоча добре знали, що пенсійне забезпечення не є повноваженнями місцевої влади, як знали й те, що великі металургійні підприємства міста не роблять відрахувань до Пенсійного фонду, й треба було вести людей під кабінети червоних директорів.

Сподівалися, мабуть, зламати молодого мера. Я тоді був одним з наймолодших міських голів в Україні. Як, до речі, і Олексій Данилов ( нині секретар РНБО), міський голова Луганська.

Пригадую, як я вийшов до людей, почали розмовляти, бачу, прислухаються, але ж комуністів це не влаштовувало, спровокували найбільш агресивних, вони кинулися на мене, почали рвати костюм. Словом, знайшли крайнього.

Почав я розбиратися, поїхав до керівника обласного фінансового управління Пабата і зрозумів, що є питання не тільки до Пенсійного фонду України, а й до наших потужних металургійних  комбінатів « Азовсталь» та імені Ілліча: на той час вони мали багатомільярдну заборгованість з відрахувань до пенсфонду.

Та ще й не сплачували податок на прибуток , тому  не було грошей у міському бюджеті, й ми не могли навіть зарплату бюджетникам платити.

І тут ми підходимо до найцікавішого: чому ж не сплачували, адже комбінати працювали, видавали продукцію? Бо повністю перейшли на бартерні схеми, свого часу дозволені урядом Кучми, його декретами.

Тоді дуже багато великих промислових підприємств країни пішли на бартер: віддавали метал за електроенергію чи кокс, вугілля - за метал. Словом, міняли все на все, і навіть зарплату на підприємствах платили отриманими за бартером харчами чи меблями, чи ще чимось. Це був організований хаос, мутна вода, в якій «ловили рибку» дуже спритні «рибалки», накопичуючи капітали.

А якщо копнути зовнішньоекономічну діяльність, то там ще «веселіша» картина.

Я прийшов на міського голову після докторантури і викладання в університеті, як науковець. Але паралельно займався бізнесом і знав іноземні компанії, що працювали на ринку експорту-імпорту металу в той час, – швейцарські, італійські, німецькі. Поспілкувався з менеджерами, вони мені всю правду й розказали.Вони ж європейці, ніколи нічого не приховували, то й кажуть, що з кожної тонни проданого азовстальського металу представникам директора заводу, він для цього навіть офіс відкрив у Європі, віддають 50 долларів. Звичайно, за умови низької ціни.

Після цього в мене дуже жорстка розмова відбулася з гендиректором «Азовсталі» Буляндою. Тому з першого дня міським головою в мене з ним фактично не склалися відносини. Бо красти у людей і збагачувати власну родину, коли ти своїм працівникам не можеш навіть заробітну плату сплачувати, абсолютно аморально. Дуже жорстка розмова з ним відбулася, й ми домовились що я не буду його зовнішньоекономічну діяльність чіпати, куди й за скільки він продає, що купує, але податки в бюджет й відрахування в пенсійний фонд мають йти живими грошима. Після цього я поїхав до Марчука. Поїхав не з одним питанням, їх чимало накопичилося на початок 95-го року. Я вже рік працював міським головою, а Євген Кирилович ще був не затверджений прем’єр-міністром (це сталося у червні), але після відставки Масола виконував обов’язки прем’єра. Однак вже з'явилось у нього розуміння повноважень місцевої влади й того, в чому громада залежить від держави.

Він мені приділив тоді більше трьох годин. Відразу з того чи іншого питання телефонував відповідним структурам, давав вказівки. А голова Пенсійного фонду навіть прибув до нього в кабінет, і обговорювали ми проблему виплати пенсій вже втрьох.

Пригадую, як Євгена Кириловича обурило те, що Азовське морське пароплавство більшість своїх суден передало в тайм-чартер. Чому вони не працюють на нашу державу, а за мінімальну орендну плату, якої не вистачає навіть на заробітну плату працівникам пароплавства, гуляють по світу?

І питання експорту металу, і питання бартеру – він бачив, що існуюча система розрахунків приводить до корупції. Не скажу, що економічні питання для нього були відкриттям (хоча раніше він опікувався створенням Служби безпеки України,а це дещо інший спектр проблем), але він уважно слухав, розпитував, намагаючись за окремими фактами виявити систему.

Ці три години обговорення були для мене, молодого, державного управлінця, крутим мастер-класом.

Євген Кирилович блискавично орієнтувався в загальній ситуації, що склалася тоді з розподілом влади. Думаю, він вже зрозумів всю помилковість рішення Верховної Ради, за яким Леонід Кучма перебрав на себе, будучи прем'єром, повноваження випускати декрети без затвердження Верховною Радою. Це був чистої води волюнтаризм. І шкода, що суспільство в той час не побачило всіх мінусів тієї політики, Кучма вчасно пішов у відставку, і йому вдалося виграти вибори й стати президентом. Значною мірою, за рахунок східних і південних регіонів України. Хоча, на мою думку, людина, котра нанесла найбільшу шкоду Україні,і особливо  промисловим східним регіонам, де було чимало великих підприємств, – це Кучма Леонід Данилович.

 Але повернуся до тієї нашої зустрічі з Марчуком. До чого ж ми домовилися втрьох разом з головою Пенсійного фонду? Я взяв на себе зобов'язання по Маріуполю: всі наші великі промислові підприємства з 1 липня не будуть мати жодної копійки заборгованості перед Пенсфондом, але ми в першу чергу починаємо робити поточні виплати маріупольським пенсіонерам і поступово погашати перед ними заборгованість, щоб за кілька місяців увійти в графік. Спочатку Пенсійний фонд категорично виступив проти, і тут я просто вдячний Євгену Кириловичу за його підтримку.

Після цієї зустрічі багато принципових питань зрушило з місця. І невипадково мене запросили на засідання колегії Асоціації міст України. А потім ввели до складу правління.

Та це не головне. Важливо, що не тільки маріупольські великі підприємства почали платити і в пенсійний фонд, і в міські бюджети, погашати борги. Це була перемога, але вона не відбулася б, якщо не було б політичної волі прем'єр-міністра України. Директори великих підприємств тоді диктували свою волю не тільки місцевому самоуправлінню, а й державним структурам, уряду.  А тут їм стала на заваді позиція Марчука.

Уявляю, що йому доводилося переживати, бо відчував це , як міський голова, який дуже хотів виконати домовленість з Євгеном Кириловичем й добитися, щоб комбінати своєчасно й повністю розраховувалися з державою. Я уважно вивчав їхні техніко-економічні показники, бухгалтерію, звітність перевіряв. А людям, котрі вважали, що вони головні не тільки в місті, а й в державі, це дуже не подобалося.

Я намагався поламати цю систему в місті, і по великому рахунку, це вдалося, ми вже в 96 –му році повністю вийшли на нормальну роботу, в бюджет пішли гроші, місто за рахунок власних коштів побудувало станцію переливання крові, відкрило багато культурних закладів , закупило нові автобуси й трамваї тощо.

І тільки завдяки тому, що ця программа, підтримана урядом, почала працювати. Але вирішили проблеми не тільки міста Маріуполя. Для Марчука, як для прем'єр-міністра, було важливо зламати  схему  збагачення, започатковану Кучмою. На жаль, повною мірою йому це не вдалося, тому що дуже швидко його прибрали з посади прем'єр-міністра України, в 96-му році. Не могло оточення Кучми відмовитися від можливості безконтрольного дерибану державного майна. А з яким формулюванням звільнили Марчука з посади! За створення власного політичного іміджу!

В звязку з цим пригадується мені 1997 рік та щорічна церемонія Національної премії «Людина року», де в номінації «Політичний лідер року» було висунуто, серед інших, Євгена Марчука, а мене в номінації «Кращий мер міста». Ні Євген Кириллович, ні я не отримали тоді нагороду… Я впевнений, що навіть Кучма не міг тоді усунути Марчука з номінантів, адже Євген Марчук і був Політичним лідером України і багато хто з нас це розуміли.

Тоді ж Євген Кирилович і очолив нашу фракцію у Верховній Раді. Думаю, завдяки саме цьому фракція поповнилася багатьма депутатами, які підтримували Марчука.

 Цікава ситуація склалася з найбагатшою в той час людиною Донбасу і України Євгеном Щербанем, теж членом нашої фракції. В 94- 95 році він постійно наголошував на тому,що наступним президентом буде Володимир Щербань, а потім десь у червні 96-го сказав, що наступним президентом України має бути Євген Кирилович Марчук, тому що має прогресивну програму економічного розвитку країни, і тому що за освітою й людськими якостями він на десять голів вищий від діючого на той час президента Кучми. На жаль, дуже скоро, вже в листопаді 96-го, Євгена Щербаня було вбито.

В Україні поступово вибудовувалася мафіозно-кланова держава, в якій демократії відводилося, можна сказати, місце декорації.

Зловживання на виборах до Верховної Ради в 98-му році були потужною підготовкою до фальсифікації на президентських виборах 99-го . Вбито В’ячеслава  Максимовича Чорновола. Олександр Мороз вийшов з Канівської четвірки, в якій абсолютно реальним кандидатом був Євген Марчук, і це дозволило Петру Симоненку –найзручнішому супернику Кучми вийти в другий тур. Все це елементи технології Кучми, бо він розумів що Марчук може виграти, а він і його оточення не могли цього допустити, бо вже почався процес створення олігархії, вони мали його довести до логічного завершення.

Новонароджений олігархічний клас за безцінь з величезними порушеннями законодавства скуповував величезні промислові підприємства. Улюблений зять президента Віктор Пінчук отримав найпотужнішу, найсучаснішу трубну галузь. І сьогодні вони граються в демократію, демонструють своє європейське обличчя, а насправді банальні крадії, котрі вкрали в держави й народу України цілу галузь. А для комбінатів «Азовсталь» та Ілліча вигадали схему приватизації трудовим колективом, хоча жодна людина не отримала свою акцію . Справжніми власниками стали директори Олександр Булянда і Володимир Бойко та їхні родини, які потім поступилися Ахметову. Не задарма поступилися.

І, що особлив болить, їх підтримували люди, на яких сьогодні кидає бомби і снаряди сусід і «старший брат». Бідну людину легко умовити.

Багатство і міць держави – середній класс, і це реально розумів Євген Кирилович Марчук. Розумів, що без середнього класу ніколи не буде заможної демократичної країни. Отож, не обравши його Президентом України, ми просто втратила тоді свій шанс.

Однак втішає те, що народ не змирився, не похилився, виходив на майдани, шукав правильних шляхів. Робив помилки, але продовжував шукати. І в цьому пошуку Євген Марчук, вже не на владних посадах, а на громадських засадах, відігравав важливу роль.

Знаю особисто про його численні контакти з відомими і впливовими людьми світу заради блага України.

 А ще треба відзначити його роль у створенні газети «День», яка понад чверть сторіччя камінчик за камінчиком вибудовує українську державність. Без сумніву, і газета «День» причетна до того, що народ піднявся на боротьбу з російською навалою, бо 25 років виховувала справжніх патріотів.

До останнього дня він намагався робити все для України, його потужний інтелект працював на державу. Думаю, ще прийде час розставити все і всіх, хто керував Україною,  по місцях, дати справедливу оцінку.

Михайло ПОЖИВАНОВ, політичний і громадський діяч, доктор технічних наук, народний депутат України чотирьох скликань