Чорнобиль — чорний біль

«Багато хто чекатиме янголів

з неба,

А прийдуть не янголи,

а чорні хмари...»

Нострадамус

Чорнобиль для мене почався 1961 року, коли помер мій батько, Василь Павлович, не доживши трьох днів до свого 41-річчя. Помер від саркоми, швидкісного раку. Подібних смертей тоді, на початку 1960-х, було багато. Одна з версій причин того — в ті часи проводилися випробування атомної зброї в атмосфері. На півночі, так, але ж вітри зносили їх всюдибіч.  Лише 1963 року випробування в атмосфері заборонили, відтак сиріт,  хочеться думати, поменшало.

У ЧОРНОБИЛЬСЬКІЙ ЗОНІ ПІШОВ ДОЩ...

Тільки ж тема опромінення наших душ і тіл смертоносними радіаційними хвилями не минає. Хоча ж, здавалось би, технологічний прогрес поставив заслін для виявів стихії, зокрема стихії власне людської природи...

1985-го я їздив на Чорнобильську АЕС із лекцією про кіно (було тоді таке). Ночував у  тамтешньому готелі. В одному номері зі мною опинився відряджений з іншої атомної станції  інженер. Розговорились. Я запитав його щодо надійності АЕС. «Двісті відсотків надійності,— почув я у відповідь. —  Усе передбачено, враховано все, до останнього ідіота!»... Як ми пам’ятаємо, вже наступної весни кількість ідіотів виявилась неміряною — останнього зафіксувати не вдалося.      

Цьогоріч трапилась пандемія, завдяки імпортованому коронавірусу. Цієї біди для України виявилось замало — додалась посуха, за якою постав привид голоду. Вкупі з деякими специфічними особливостями сьогоднішньої влади ймовірність такого дикого сценарію не виглядає  чимось аж надто фантастичним.

Тільки що там влада? Специфічність самого нашого життя будь-якого рівня. Народ почав ударними темпами готувати рідну землю до нових врожаїв — випалюючи траву зі стернею.  Попри застереження і навіть відповідний закон. Але який там ще закон, коли «жизнь требує».

Підсумок відомий — загорілись ліси в Чорнобильській зоні. Щоб не тривожити й без того наляканий новітніми вірусами народ влада дозувала інформацію про пожежі. Поки не запахло смаленим — вогонь поширився в  10-кілометровій зоні навколо АЕС, де й дотепер сконцентровано найвищі показники радіоактивного забруднення. А там уже  й особлива зона — промисловий майданчик ЧАЕС. Чорнобильські пейзажі з кривавими кривими пожеж витіснили коронавірусні сюжети, заселившись на телевізійних та комп’ютерних екранах. Апокаліпсис, Друге одкровення стало на порозі нашого життя...

Аж тут розверзлись небеса і пішов дощ. Уже наступного дня начальство радісно доповіло: пожежу — мо’на ска’ть, ліквідовано. Не обійшлось без натяків — мовляв, бачите, нас любить сам Господь, свою пожежну службу надіслав у поміч. Отак ствердилось, уже вкотре — усяка власть від Бога, і нинішня  українська того ж походження. А от народ — ні, це він, народ, підпалив Україну, це він хотів її одправить на небеса. Якби не начальство, якби не Бог — невість що було би, вкушали б святу паску на хмаринках, небесних мандрівницях. 

ФОТО ЯРОСЛАВА ЄМЕЛЬЯНЕНКА

НЕВІЛЬНЕ-ДЕБІЛЬНЕ СУСПІЛЬСТВО

Народ, так — уже вкотре розчарував. І не лише високе начальство. Мене, скажімо, теж. От сей народ, насєлєніє, сказати б,  який стерню-травицю палив. Народ, а власне всі ми, який щоразу обирає владу — зрадливу, нерозумну, продажну. Тому й само написалось на моїй сторінці в Фейсбуці:  вкотре Господь рятує Україну, тільки коли він уже порятує нас від ідіотів?

Від недоумків нагорі, від розумових недомірків у самому соціальному низу. Які — о, благословенний час —  так нагадують Чеховського Зловмисника, який викручував гайки на залізничних коліях (бо ж як без «гайки-грузила» рибку піймати?). Нинішнім дебілам ведеться в свій саморобний спосіб починати сільськогосподарські роботи — так, щоби небо зробилось чорним, яко земля. Одначе на відміну від чеховського героя нинішніх олігофренів піймати на місці злочину ніяк не можуть.  Злочинці, якого б рівня вони не були, випаровуються просто, вони невловимі.

А дебіли вже на самій горі всі роки нової Української держави «викручують гайки» з бюджетних рейок — потім ці «гайки» осідають у вигляді мільярдних доларових сум у офшорах. Ви можете назвати хоч би одного з наших «зловмисників», хто постраждав, з кого хоч би одна волосина упала? Ото ж бо — себе самого вловити річ затяжка.

Дебільність є медичним терміном, який означає «легку розумову відсталість». Одначе виявляється, що «легку дебільність важко відрізнити від нормальної психіки на нижній межі норми». Схоже, наше суспільство так і не навчилось розпізнавати дебілів. Може тому, що воно саме є «недорозвинутим суспільством» (це означення почув  з уст публіциста  Віталія Портникова)?

Не всіма я був підтриманий у тому ж Фейсбуці. Найбільше кпинів надійшло від одного шанованого гуманітарного професора. Він звернув мою увагу на те, що народ коли й винен, то тільки трохи (треба думати, що й начальству він теж готовий багато що вибачити). Бо, мовляв, не туди б’єш, Іване. Бити треба по російських шпигунах і диверсантах, це вони, диявольське сім’я, все оте роблять, з підпалами включно. Словом, звична від радянських часів риторика про ворогів, які, падли, виношують плани всілякі щодо нищення рідної Вітчизни.

Що російських шпигунів у нас неміряно — новина невелика, за Януковича вони навіть посади обіймали  в ніби українському ніби уряді. Ну, так Штірліц самого Мюллера за ніс водив, що вже про нас казати?

Одначе це ще гірша аргументація. Бо ж ті шпійони в нас не дуже й ховаються. З кількох телеканалів, скажімо, з ранку до вечора московську правду-матку так і ріжуть, так її, сердешну, й січуть. І що ж? А нічо — братія мовчить собі, витріщивши очі. То, може, не в шпигунах справа, а в нас? Бо виходить, що дебілізм одвоював позиції на всіх рівнях, од верху до низу.

ФОТО DRONARIUM УКРАИНА

«У НАС НЕМАЄ ПРАВИЛЬНОГО ПРОЄКТУВАННЯ СЕБЕ В ІСТОРІЇ»

Може, про дебілізм і  різко занадто. Може. Тільки коли складати провину за наші біди лише на когось стороннього, то чого ми самі варті? І хто ми й що ми?

Так, український народ нищили й перетворювали на те саме «насєлєніє» впродовж усього останнього століття. Найзавзятіше за товаріща Сталіна, такого милого нинішнім правителям Росії. Це не  рахуючи попередніх століть, про що великий фільм «Толока» Михайла Іллєнка (є якась дикунська закономірність у тому, що карантин оголосили в день виходу, а відтак невиходу його на екрани; ніби карантин оголошено самій правді про історію України).

Правда — вона стереоскопічна. Про Другу світову війну, скажімо, яка вибила з життя стільки українського люду. «Одне мені треба, — писав у своєму Щоденнику Олександр Довженко вже по закінченні війни. —  Щоб не одібрала в мене доля сліз і плачу по п’ятнадцяти мільйонах смертей мого нещасного вимученого народу. Коли подумаю, що сталося й що робиться, скільки страждань, кривди, смерті, жорстокості нелюдської неземної, пекельних мук, нечуваної люті катувань, неправди, прихованих скорбот, лжі, заслань і розстрілів... Скільки нелюбові до народу і боязні його невсипущого духу!» — (запис від 22 вересня 1945 року).

Тільки є ще одна правда, і про неї — в тому самому Щоденниковому записі — говорить Довженко. Цитувалось те не раз, одначе  не зайве нагадати: «В чомусь самому дорогому і важливому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий. Ми народ безцвітний. Наша нелюбов один до одного, непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і, об’єктивно, абсолютно не викликаючі до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо [...]

У нас абсолютно є правильного проектування себе в оточенні дійсності і в історії. В нас не державна, не національна, не народна психіка. В нас нема справжнього почуття гідності, і поняття особистої свободи існує в нас, як щось індивідуально-анархістичне, як почуття волі (звідси індивідуалізм і атаманство), а не як народно-державне розуміння (марксівське) свободи, як усвідомленої необхідності. Ми — вічні парубки. А Україна наша вічна вдова. Ми удовині діти».

Події останніх років, передусім 2014-го, показали: не все так однозначно з нашою національною психологією.  Переміни є. Одначе ж яким стрімким є відкат нинішній до Довженкових характеристик, які не варто забувати. Передусім тому, що перед нами постали нові й доволі жахітні виклики. І про Чорнобиль не варто забувати — стільки жертв було принесено на олтар життя, вони не мусять бути марними.

«І НІБИ ТИСЯЧІ ОБЛИЧ НАВКРУГ!»

Випадково натрапив на давній, 1957 року, вірш Павла Тичини «В Чорнобилі». Про колгоспну машинізовану дійсність («насичене новаторством життя»), про «творчу бадьорість» народну». Ніби звична для тогочасного поета фальшованість і підміна понять. Яка зненацька вибухає урочистим відчуттям святої, благословенної, переможної поезії природи, самого буття:

«Ніч, ніч стояла розколихано! І ніби тисячі облич навкруг! І в мене всі вдивлялися, шепочучи...». Чудесно, трохи сюрреально. А он — зірки... «Але такі якісь вони при місяці, немов овіяні чужою славою. Ціни собі не знали: відступаючи в далеку неба глибину, все бліднули, поволі танучи, очима кліпали зі сну». Пізнається автор «У космічному оркестрі»...

Бо ж ніч, ніч, і відчуття свободи: ніхто не стежить, Поет і відпустив себе на волю. І навіть трактор — почмихавши, поєднався з Великим Возом на небі...

Тільки  рівно за 30 літ потому знов пролунав машинний гуркіт — уже не трактора, а атомного реактора. Тоді, «В Чорнобилі», Поет, побалансувавши, ніби циркач на дроті, переміг фальш. За три десятиліття фальшованість призвела до вибуху, який заледве не поклав край історії України та українців...

Нині фальш перемагає знову, поетів відставлено на периферію. І знову Чорнобильський горизонт у кривавому вогні... І не факт, що наступного разу Господь пожаліє нас знову.