«Чи доводилося вам останнім часом радіти зростанню добробуту ваших близьких?»

Олексій ОНИЩЕНКО, академік НАН України, генеральний директор Національної бібліотеки України імені В. Вернадського, доктор філософських наук, професор:

— Радіти не доводилося, але трохи заспокоїтись цього року довелося. Ми без затримки виплачуємо в книгозбірні заробітну платню двічі на місяць. Напевне, уже на всіх рівнях зрозуміли, що без інформації жити не можна, і тому книгозбірні, як найбільшому інформаційному центрові України, надаються певні переваги в фінансуванні, зокрема на закупівлю нової літератури і на підтримку її функціонування. Приємно, що це збіглося й зі стабілізацією в житті моїх братів. Один працює на будівництві в Києві, другий — інженер у Черкасах. Хоча платня у них не стала більшою, але отримують вони її тепер регулярно. Михайло ШЕВЧЕНКО, поет, секретар Національної Спілки письменників України, директор Літфонду України:

— Я по натурі людина добра, і люблю радіти за ближніх. Якщо я бачу, що хоч щось у людей додалося — чи настрою, чи на столі — я завжди радію. Якщо подивитися в Києві, то мені нібито швидше випадає радіти: молодь красиво одягається, місто робиться ошатніше, в крамницях більшає асортимент. Але я спускаюся в метро, і у мене душа обливається кров’ю, коли бачу тих, хто вже напівопухлий стоїть і просить якусь копійчину. Коли я їду у своє село, яке давно вже не бачило живих грошей, і де селяни ходять у тих куфайках, які купили ще до часів перебудови — там теж приводу радіти поки що немає. Мирослав ПОПОВИЧ, член-кореспондент НАН України:

— Ось зять заробив гроші на соціологічному опитуванні, і я був дуже радий. Я додому більше приношу, ніж він, і це мене взагалі бентежить. Більше, ніж зять, ніж дочка, ніж дружина, хоча мені вже час, як то кажуть, і про відпочинок думати. Але на превеликий жаль, всі мої родичі дуже мало заробляють, а то й зовсім бувають настільки бідними, що я їм навіть допомагаю. Богдан ГУБСЬКИЙ, народний депутат України, заступник голови Комітету ВР України з питань фінансів і банківської діяльності:

— За офіційною оцінкою Кабінету Міністрів, добробут зростає, в тому числі ВВП, і знижується інфляція. І я бачу зміни на краще — принаймні в колі людей, з якими я спілкуюся, а це коло не обмежується моїми родичами і друзями. А от зростання морального чи духовного добробуту я б не прогнозував. Наприклад, у школах, де вчаться і мої діти — не вистачає вчителів. І буває, що дитина приходить додому і хвалиться батькам — у нас було три уроки фізкультури. Просто в школі один учитель математики, і коли він хворіє, замінити його нікому. Так що, хоч економічне зростання й спостерігається, хтось починає отримувати більшу зарплатню і вчасно. Але якщо дивитись у глобальному плані, то зі зростанням гуманітарного і морального добробуту, мені здається, у нас великі проблеми. Микола БАЛЕМА, народний артист України, художній керівник та головний диригент українського державного ансамблю пісні й танцю «Козаки Поділля» Хмельницької обласної філармонії:

— Якщо говорити про мою родину, то, зізнаюсь, не доводилось радіти зростанню добробуту. Що ж до братів і сестер по нації (а ми ж, українці, начебто всі — брати і сестри), то тішуся, хіба що, з процвітання окремих підприємців-бизнесменів, які втрималися на хвилях ринку, і «радію» успіхам нардепів. Але вони — це не весь народ. Народ — це оті «малі» українці, це мої земляки, в очах яких мені щодня доводиться бачити невимовний жах перед днем прийдешнім... Люди втомилися від нестабільності. І ці вже хронічні жах та втома зростанню нашого добробуту аж ніяк не сприяють... Віктор ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, начальник Рівненської податкової інспекції:

— Чи радію я зростанню добробуту інших? Звичайно. Тут все просто: чим краще житимуть люди навкруги нас, тим краще нам. Якщо підприємства, які працюють у місті, ті ж бізнесмени, будуть мати більше коштів, то життя усіх нас буде кращим. Адже навіть найнедисциплінованіші платники податків, які люблять «попрацювати в тіні», все одно змушені поділитися хоча б чимось iз державою. А це означає, що їх гроші підуть на те, щоб упорядкувати вулиці та площі наших міст, на інші потреби держави. На мою думку, люди повинні радіти успіхам своїх колег, тому що їх досягнення стають стимулом для тебе. Заздрість ніколи не приводила до позитивних результатів. Тому я радію покращенню добробуту моїх знайомих.