Чи легко писати правду?

У меморіальні дні пам’яті відзначення 80-х роковин Голодомору буде названий новий, уже п’ятий, лауреат Премії «За громадянську позицію в галузі публіцистики» імені Джеймса Мейса.

Премія імені Джеймса Мейса, заснована головним редактором газети «День» Ларисою Івшиною, вручається вже п’ятий рік поспіль. У попередні роки її лауреатами стали відомі публіцисти Ігор Лосєв, Ігор Сюндюков, Сергій Грабовський, Олександр Палій. Ім’я цьогорічного лауреата буде оголошено 20 листопада о 16.00 під час урочистого засідання Громадської ради конкурсу в приміщенні редакції «Дня».

«Премія імені Джеймса Мейса — це підтримка традицій інтелектуальної та суспільно відповідальної журналістики, які він сповідував. А також вияв вдячності великому ученому, який розповів світу правду про Великий голод як акт геноциду українського народу», — говорить головний редактор «Дня» Лариса Івшина.

«В України зараз з’являється цікавий шанс прийти у світову спільноту зі своїм обличчям, яке, на моє переконання, є глибоко європейським. Якщо розглядати європейськість як волю до свободи, то ми — одні з найбільш європейських народів», — уважає четвертий лауреат Премії імені Джеймса Мейса Олександр Палій.

До участі в заході запрошені голова громадської ради конкурсу, Надзвичайний і Повноважний Посол України, письменник Юрій Щербак, голова Національної спілки журналістів України Олег Наливайко, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу історії України 20—30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України Станіслав Кульчицький, письменниця, удова Джеймса Мейса Наталія Дзюбенко-Мейс, лауреати попередніх премій.

ТОЧКА ЗОРУ

Чи легко писати правду?

Як відомо, премією Джеймса Мейса, яку цього року присуджують вже вп’яте, відзначають публіцистичні праці, котрим притаманна активна громадянська позиція. Ось про це і хотілося б поговорити, вшановуючи цьогорічних лауреатів, чиї здобутки, поза сумнівом, гідні найвищої поваги і чиї твори відповідають суворим критеріям премії.

Отже, що таке «активна громадянська позиція»? Можна вдаватися до розлогих наукових дефініцій, використовувати науковий «арсенал» соціологів, філософів, політологів, істориків тощо. А можна сказати простіше: це бажання, прагнення, інтелектуальна та етична спроможність писати правду.

Чи легко сучасному українському публіцистові бути таким? Питання, так би мовити, риторичне, бо відповідь є занадто очевидною. Йдеться — уточнімо про всяк випадок — не про достовірність окремих фактів, цитат, дат і власних імен. Ідеться про відсутність внутрішньої самоцензури (в умовах, коли наша «євроінтеграційна» влада, схоже, активно вже вибудовує цензуру класичну, зовнішню!), про згубність «недомовок», лукавої напівправди, що гірше прямої брехні, «інтелігентного» єзуїтства, коли знаєш, що залишаєш (навмисно) в тіні дуже суттєві аспекти порушеної теми — і все ж таки робиш це. Самообман, може, не такий страшний, як свідомий обман читачів. І що з того?

Можна навести і конкретні приклади. Начебто «всіма» (чи всіма?) визнана Мейсова концепція «постгеноцидного» суспільства — плід багаторічних творчих і духовних мук цього визначного вченого. А що зробили наші вчені й публіцисти, щоб цю концепцію розвинути, «відшліфувати» висновки Джеймса, звірити його думки з реаліями року 2013-го? Хіба йдеться про речі другорядні, для нас малосуттєві, суто абстрактні та академічні? Тим часом саме Джеймс Мейс дав нам вражаючий приклад того, що речі абсолютно необхідно називати власними іменами: геноцид — геноцидом, трагедією — трагедію, зраду — зрадою, деморалізоване, залякане, шизофренічне й депресивне суспільство — саме таким!

Тому що Мейс знав — лише в найсуворішій правді можна здобути шлях до Майбутнього і до Надії. Такими є критерії, котрі він передав премії, що має його ім’я.