Чи то люди, чи то киці
На прем’єру своєї п’єси на сцені Національного театру ім. І. Франка з Риги до Києва приїхала драматург Мара Заліте, яку сьогодні називають «живим класиком латвійської літератури». Схвильованій авторці вистава сподобалася, її вдячні слова прозвучали після тривалих глядацьких оплесків. «Класик» виявилася милою, інтелігентною жінкою, зовсім не класичного віку...
Отже, люди чи киці? Над питанням, хто ж кращий, роздумують у виставі («Всі ми киці та коти») М. Заліте (переклад Олександра Ірванця) в постановці Валентина Козьменко-Делінде, який зробив і сценографічне оформлення постановки.
Відповідь після іронічного зауваження героїні: «Хоч один кіт розпочав світову війну?» — суттєво схиляє шальку терезів на користь домашніх улюбленців. Але гумор у виставі лише робить дзвінкішою ноту трагізму цієї історії. Та й мова тут зовсім не про киць і котів...
У виставі зайняті два чудові майстри сцени — народні артисти України Лариса Кадирова (Зента) і Лесь Сердюк (Германіс). Вони грають немолодих самотніх людей, пов’язаних колись особистими стосунками. Проте однозначності в цьому діалозі-поєдинку немає. За плечами і в Зенти, й у Германіса непрості, бурхливі життя, в яких їх зводило і розводило, тому спектр їхніх взаємозвинувачень, взаємовідштовхувань і взаємопритягання надзвичайно колоритний. У виставі зроблена спроба ретроспективного погляду на прожите людське життя. Історія героїв виглядає виразним узагальненням кінця життя будь-якої людини, коли доводиться платити за рахунками і розлучатися з вигаданими ілюзіями. Зента-Кадирова вже не в змозі виходити на вулицю, вона ув’язнена в обмеженому просторі своєї кімнатки, її життєвий прихисток — продавлений диван, а відрада — кущ бузку під вікном і старі книжки. Валентин Козьменко-Делінде створює цікавий сценографічний образ. У місці передбачуваної книжкової шафи він розміщує старі, значні томи творів В. І. Леніна, поставивши їх один на один певним чином, і виходить щось подібне на картковий будиночок. Крихкість цієї, вдавано стійкої, споруди відома. Метафора схожості карткового будиночка з потужною міццю радянської ідеології, вміщеною в цих книгах, виразна. Як виразна нищівність цієї руйнівної сили, яка поховала під собою стільки людських доль.
«Припорошеним» попелом руйнування минулого життя, Зенті та Германісу тільки й залишається, що жити спогадами, повертатися в минуле, а ще насолоджуватися ілюзією чужого життя. Насмішка над захопленням серіалами, які настільки міцно входять у життя людей по цей бік екрану, що всякі там Родрігеси, Хосе-Антоніо й Євженії замінюють рідних і близьких, гірка у виставі. Не маючи можливості дивитися свій поламаний телевізор, Зента купує за гроші мізерної пенсії перекази Германіса, який бачив серіал. Але, як з’ясувалося в кінці, і він його не дивився, а лише читав зміст у телепрограмі. Підтримуючи постійно цю ілюзію, він хотів бути потрібним Зенті, як вірив у те, що в неї живе кіт, якому він купував корм, але ніколи не бачив. Та й сама Зента обманює себе, шукаючи вигаданого кота в кутках і під своїм диваном. Як жахливо лишатися сам на сам із дійсністю!
Актори Лариса Кадирова та Лесь Сердюк грають страх перед старістю, перед самотністю, непотрібністю, незахищеністю, крахом всіх надій, перед усвідомленням неминучості смерті. Кадирова пронизливо щира. Її Зента і приречено-покірна в тихому впокоренні старості, й раптом пустотлива, немов дівча, затрапезно-буденна у товстих в’язаних шкарпетках, і прекрасна у вишуканій сукні. В ній усе неоднозначне, актриса переконлива у своїй іронії, бунті, ліричності, сумному розумінні того, що відбувається, трагізмі усвідомлення кінця. Германіс у виконанні Сердюка грає вічну, ілюзорну перевагу чоловіка над жінкою. Йому здається, що він сильний, розумний, далекоглядний. Але не сховати за бравурною грубістю ледве стримувану любов до Зенти, що не минула з роками. Заради прощення, заради можливості бути хоч би з однією, близькою на цьому світі, людиною поряд, він готовий на все... Вигадувати байки про далеких героїв безглуздих серіалів, вірити в існування невидимого кота Зенти, та що там вірити — він сам готовий стати цим котом, лише б вона погладила його по мордочці, тьху, по обличчю... Він готовий навіть з’їсти ці трикляті котячі вітаміни, тільки згодом зізнавшись, що це отрута. Ось і відчув Германіс на своєму обличчі руку своєї старої коханої, яка проковтнула вслід за ним вітаміни з тієї самої коробочки...
Шекспір убив своїх героїв — Ромео і Джульєтту — молодими. Драматург Мара Заліте милосердніша до своїх персонажів. Вона дала прожити їм довге життя. Вони бачили, як руйнувалася країна — їхня Батьківщина; вони любили й ненавиділи; страждали й розчаровувалися; прощали й не примирялися; обманювали й обманювалися. Вони були щасливі й померли в один день...
