Чи відстанемо ми від Фарерських островів?

Уже три роки Україна рухається замкненими колами змарнованого часу, тоді як світ іде вперед (нехай не завжди обачно, нехай роблячи помилки, нехай непослідовно, але йде). проблеми, які виникали впродовж усіх цих років, не розв’язувалися, а заганялися вглиб або навіть посилювалися внаслідок дій (або бездіяльності) владної олігархії. При цьому суспільство, що засвідчують і вибори до Верховної Ради, і результати соціологічних опитувань, прагне змін, прагне нового, йому ж пропонують мало приховану радянщину як універсальні ліки від усіх проблем.

Стосується це й такої сфери, як футбол.

Не випадково у ці дні активізувалися спроби об’єднати чемпіонати Росії та України. Не треба думати, що за цими спробами стоять тільки російські футбольні магнати й «Газпром». Якби не існувало відповідних настроїв серед власників провідних футбольних клубів нашої країни, то і пропозиції подібні навряд чи з’явилися б. А такі настрої були кілька років тому, залишилися вони й зараз. Дозволю собі процитувати власну статтю у «Дні», опубліковану восени 2010 року: «Чи не єдине, чим переймаються ці персонажі, — це футбол. І то — дуже своєрідно ним вони переймаються, прагнучи об’єднати футбольні чемпіонати України і Росії. Мабуть, дуже хочеться регулярно приймати «Спартак» і ЦСКА у Донецьку, а у відповідь з власними клубами їздити до Москви. До «самої Москви» — і щоб приймали по вищому розряду! І заради сповнення цих юнацьких мрій найбагатші бізнесмени України готові, схоже, виставити на посміховисько державу, громадянами якої вони є. Адже, скажімо, Фарерські Острови (автономія у складі Данії) з населенням у 50 тисяч осіб мають свої національні чемпіонати з футболу (чоловічий, юнацький, жіночий), їхня збірна є не надто зручним партнером для команд значно потужніших країн, — а Україна, бачте, готова поступитися одним із символів свого суверенітету задля того, щоб мати честь приймати у себе аж «Спартак» із «Зенітом»… Я вже не кажу про те, що на донецьке поле зараз в основному виходять «шахтарі» з Африки чи Бразилії; хоч би скільки розказували легенд стосовно піклування про талановитих хлопчаків з Макіївки чи Єнакієвого, результат ми бачимо (точніше, не бачимо) у грі».(«День», 17 листопада, 2010 року, №210).

Тоді ця ідея не реалізувалася, по-перше, через те, що таке об’єднання могло спричинити зрив проведення в Україні Євро-2012 (хіба ж проводять такі змагання в державі, яка не має власного футбольного чемпіонату?), по-друге, завдяки нищівній публічній критиці подібного проекту Олегом Блохіним. А що буде зараз? Чи втримаються певні персони від спокуси реалізувати свої дитячі підсвідомі комплекси? Бо ж це у західного люду були сексуальні неврози на ґрунті дитячих психічних травм, у нас усе простіше – діють задавнені, ще «совкові» футбольно-політичні неврози… Усе простіше – але й небезпечніше. Не тільки для футболу – для всієї країни.

Бо в разі створення так званого «об’єднаного чемпіонату» офіційна Україна засвідчить перед усім світом, що вона не прагне суверенітету і не має самоповаги навіть на рівні Фарерських островів, але пнеться – як та Дунька зі знаменитої колись п’єси – до Європи. Щоправда, існує й Україна неофіційна, Україна справжня – і її прагнення та реакція можуть виявитися зовсім не такими, на які сподіваються ті можновладці, котрі вважають, що «плебеям» не потрібно нічого, крім футболу та пива «Сармат»…