Де ті прибутки?
На зорі незалежності розпочався стрімкий розвиток фермерських господарств. Здавалося, що саме це той шлях, який дуже скоро виведе Україну на передові позиції сільськогосподарського світового ринку. Такий оптимістичний прогноз базувався не на порожньому місці: найбагатші на планеті чорноземи та повернення до історичних традицій господарювання давали реальний шанс на успіх. І хоча слово «фермер» має іноземне походження, суть цього явища близька українському селянину, якого в різні часи й у різних регіонах називали то господарем, то газдою, то куркулем, — невсипуща праця власними руками на власній землі.
І як результат цієї праці сьогодні кількість фермерських господарств в Україні станом на 1 липня 2003 року склала 43 тисячі юридичних осіб, що на 268 господарств більше в порівнянні з відповідним періодом минулого року, повідомляє Державний комітет статистики. Питома вага фермерських господарств у загальній площі сільгоспугідь України складає 7,2 відсотка проти 6,6 минулого року. Українські фермери використовують 3019,4 тис. га угідь. У середньому по Україні на одне господарство припадає відповідно по 70 і 66 гектарів. Водночас найменші за середніми розмірами сільгоспугіддя мають фермери Закарпатської (по 7 га) і Чернівецької (по 13 га) областей, найбільші — Луганської (по 123 га) і Харківської (по 140 га) областей. Для порівняння — у німецького фермера розмір господарства в середньому складає 40 га, польського — 10 га. Наведені вище цифри свідчать, що фермерство в Україні розвивається дуже повільно.
Іншими словами, на превеликий жаль, на початковій стадії розвитку все й зупинилося. Як кажуть, ідея хороша, але... Що означають оці три крапки, допоможуть нам розібратися фермери Рівненського району Рівненської області.
Ще в 1989 році частина селян почала задумуватися над тим, як відновити знищену радянською владою славу господарів. Найбільш підприємливі з них продали дачі, легкові автомобілі й на виручені кошти придбали сяку-таку техніку: хто тракторець, хто ГАЗ-53, хто конячину. І вже в грудні 1991 року 15 чоловік з Рівненського району отримали акти на землю. Не злякало відважних першопрохідників навіть те, що із земель резерву сільської ради виділяли найгірші ділянки в найвіддаленіших місцях. І справа зрушила з місця, бо на кожному кроці відчувалася підтримка держави. Держзамовлення, пільгові кредити, фонд підтримки від стихійного лиха, безповоротні допомоги, пільги з оподаткування надали можливість фермерам міцно стати на ноги, й до 1994 року їх налічувалося в районі вже 81 чоловік. Активно діяла й утворена в 1991 році Спілка фермерів Рівненського району, яку очолив Андрій Калаур.
З того часу минуло вже майже десять років. А відчуття таке, що час зупинився: кількість фермерських господарств залишилася на тій же позначці, частка фермерських угідь не збільшилася. Мало того, зараз фермери перебувають у значно гіршому становищі, ніж до 1994 року.
Як стверджує Андрій Калаур, причин застою розвитку фермерства на Рівненщині та в цілому по Україні дуже багато. Це й кабальна система оподаткування, й ріст цін на пальне та техніку, i здешевлення продукції сільськогосподарського виробництва, й недостатнє фінансування з Фонду підтримки фермерських господарств. Остаточно «добивають» українського фермера окремі положення Закону про селянсько-фермерські господарства, які, по суті, позбавляють власності господаря на ту землю, яку він придбав, до якої доклав чимало праці, та відтісняють старого фермера від Фонду підтримки, бо безпроцентні позички можуть надаватися лише новоствореним фермерським господарствам.
Не додають настрою фермерам і місцеві чиновники, які налаштовані проти нового господаря землі вкрай негативно. Головою Фонду підтримки фермерських господарств всупереч Статуту є державний чиновник, а підпорядкована йому структура орієнтується не на справжнього господаря, який власноруч працює на своїй землі, а на реформовані КСП, які, по суті, так і залишилися колгоспами. А ще рівненських фермерів обурюють факти виняткового ставлення до окремих осіб, які отримують з Фонду суми, що в десятки разів перевищують середню допомогу. Не дають спокою й посередники, й контрольовані владою переробні підприємства. Саме вони диктують умови, встановлюючи ціни на сільгосппродукцію.
Не на останньому місці й психологічний фактор. «Так зване реформування села, — говорить Андрій Калаур, — коли скуповується майно селян за один відсоток його вартості, веде до відродження пана, а не господаря, і ми, безумовно, брати участь у цьому процесі відмовляємося».
Струмiнь позитивних перемін могли б вдихнути в них потужні фермерські господарства, прибутки яких поступово почали б працювати на людей землі. Та де ті прибутки? Якщо рік врожайний, погодні умови сприятливі, стихійне лихо обійшло стороною, то отриманих коштів вистачить фермеру хіба що для того, щоб одягнути й прогодувати власну сім’ю. А про розвиток власного господарства й мови не може бути.
Отак і перебиваються з року в рік рівненські фермери, оббиваючи пороги чванливого чиновництва, пишучи чергові звернення до Президента, уряду, Верховної Ради. І сподіваються, що зглянуться там, нагорі, на їхні проблеми й нарешті позбавлять їх голгофських страждань. Сподіваються, але не сидять, склавши руки. За ініціативою Спілки фермерів Рівненського району організовують сільськогосподарські виробничі кооперативи «Західний» та обслуговуючий — «Фермер-сервіс», які частково знімають наболілу проблему посередництва. А головне, незважаючи ні на що, щороку дають продукцію. Адже не секрет, що 70 відсотків молока, м’яса, овочів в Україні дають приватні господарства.
Тож питання, чи варто підтримувати фермера, відпадає само собою. Інша річ — як зробити так, щоб фермерство набуло масштабності й сили. Може, урядовцям та депутатам слід на хвилину забути про політичні дискусії та повернути свій погляд у бік фермерів? Ці працьовиті люди того варті.
