Добрі виноградарі
«Лисиця і виноград» — п’єса популярного бразильського автора Гільєрме Фігейредо — являє собою те, що раніше було прийнято називати екзистенціальною драмою. Езоп, гострий на язик раб і вигадник повчальних байок, має вибрати між спокійним життям у рабстві та смертю на волі. Він вибирає останнє, незважаючи на те, що в будинку колишнього господаря Ксанфа його люблять і чекають — як дружина Ксанфа, Клея, так і сам господар, що визнав авторитет мудреця.
Означений конфлікт, загострена вкрай проблема вибору — це, безумовно, якості «шестидесятницького» світогляду. Так і бачиш цю п’єсу десь на підмостках напівпідпільної студії, у виконанні одягнутих у чорне акторів, в скупому антуражі… Фігейредо ставили в радянські доперебудовні часи ті ж франковці. Не дивно, адже проблематика його п’єс при дотриманні зовнішньої цензурної пристойності дозволяє висловлювати ті питання буття, які хвилюють людей за будь-якої тиранії. Однак театр не консервативний за визначенням, він по-своєму прив’язаний до всіх шарахань і стрибків соціуму. Сьогодні, коли життя саме вирішило багато питань, які так хвилювали людство в минулому сторіччі, послання п’єс Фігерейдо вимагає дещо іншої точки зору, іншої постановочної лексики тощо.
Цей, інший погляд, і намагається запропонувати режисер-постановник Мирослав Гринішин. Матеріал у його руках — дійсно вдячний, адже комічна, любовна і героїчна лінії однаково присутні в першоджерелі, дають режисеру саме ту свободу, якої немає у героїв.
Героїчне зосереджено у фігурі Езопа — Богдана Бенюка. Комік від Бога, Бенюк, як і всі обдаровані артисти його амплуа, мріє про серйозні, навіть трагічні партії. Свого Езопа він одягає в дрантя зовнішньої непривабливості. Герой не приваблює обличчям і мовою, але (за п’єсою) його сила в потаємній і влучно висловлюваній мудрості. Амбівалентна роль здатна занурити як у навмисну серйозність, в недоречні рефлексії, так і на більш звичний грунт сатири. Таким чином, Бенюк у цьому спектаклі також приречений на свій вибір. Балансувати між двома дуже різними станами — досить складна еквілібристика. Цей Езоп найчастіше серйозний, міркує про свободу, говорить банальності на зразок: «Чим більше я знаю людей, тим більше мені подобаються тварини». Здається, Богдан Михайлович найбільше побоюється, щоб над його героєм сміялися. Однак сам герой від того лише втрачає, надзавдання серйозності вступає у суперечність з природою самого виконавця. Набагато краще, коли Бенюк знаходить для Езопа необхідні йому трагікомічні, сатиричні фарби. Розумний раб у такі моменти залишається носієм правди, але б’є своїх ворогів найбільш влучною і могутньою зброєю, однаково дійовою в усі часи, — сміхом.
Олексій Богданович, виконавець ролі рабовласника, невдалого філософа — Ксанфа, також уміє бути смішним або гнівним, але в його палітрі більш світлі, легкі фарби. Тому, мабуть, Богданович-Ксанф у якомусь значенні виглядає персонажем однієї iз байок Езопа, самозакоханим філософом- павичем, що з усякого приводу розпускає хвіст своєї позиченої мудрості.
Саме дует Бенюка і Богдановича тримає спектакль на плаву, так чи інакше пожвавлюючи поняття героїчного та комічного. Любовна лінія як контрапункт — Клея (Людмила Смородiна) та Меліта (Тетяна Алексенко), вирішена швидше чарівно, ніж пристрасно. Якщо ж повернутися до питання режисерського тлумачення, прочитання, то варіант, що пропонується Гринішиним, випробуваний ним вже давно — це багатий, розважальний, близький до антрепризи театр. У принципі, такі спектаклі важливі насамперед як зразки вдалого розкручування готового сценічного продукту, що неабияк поповнюють касу театру. Важлива навіть не якість прем’єри, а рівень очікувань, з нею пов’язаний. У випадку з «Езопом» ця стратегія спрацювала — зі спектаклю практично ніхто не йшов, після завіси аплодували стоячи, довго і з криками «браво!». Лисиця дотяглася до винограду, нехай він навіть виявився не зовсім зрілим. Голод на видовищний театр, як і раніше, гострий, і Гринішин намагається максимально задовольнити його. На це працюють і пишна сценографія в стилі бутафорської Еллади (художник-постановник — Валерій Бортяков), і зоряний акторський склад, і клуби гліцеринового диму, і грандіозна, хоч і недоладна сцена страти Езопа. Якість деталей не має ролі, важливий ефект, і тільки ефект. Нехай за гуркотом фонограми не чути, що вимовляє приречений вільний Езоп, від’їжджаючи на помості в розколину бутафорського вулкана. Нехай комедія залишається не дуже помітною, а героїка — невиразною. Зате витримано формат розваги. Глядачі отримують приблизно те, що хотіли б отримати.
Хоча могли б отримати й більше. Але це вже тема для іншої статті і, можливо, для іншого театру.
