Довга дорога пам’яті

У кожного з нас є знакові місця, з якими пов’язані ті чи інші події власного життя, а інколи місце, де відчуваєш себе частиною країни, її народу, де людська спільнота відчувала небувалий підйом духу або була скинута в безодню.

Такою болючою точкою в Києві є Бабин Яр — чорна трагедія, розіграна окупантами, яка розпочалася 29 вересня 1941 року. Багато років земля там сочиться кров’ю злочинно вбитих, а «справедлива» політика радянської держави десятиріччями активно боролася з природним бажанням людей берегти пам’ять. Немало було й тих, хто безстрашно боровся за збереження цієї пам’яті — варто пригадати, як країна з легкістю вислала свого вірного сина, письменника Віктора Некрасова. Потім прийшов час, коли до пам’ятника жертвам Бабиного Яру і до Мінори не лише дозволялося приходити, але навіть офіційні делегації, керівники країни та високі гості в певні дні схиляють голови в пам’ять про своїх співгромадян.

Час від часу виникають спроби створення єдиного комплексу Пам’яті. Дуже різні — від бажання створити монументи в стилі гігантизму радянської епохи, до спорудження милих сьогоднішньому бізнесу готелів і розважальних центрів.

Проект, який представила наприкінці минулого тижня майстерня Лариси Скорик на науково-методичній Раді з питань культурної спадщини Мінкультури України, вирізняється не лише властивою саме їй архітектурною витонченістю, толерантністю по відношенню до жертв і тих, хто, ризикуючи собою і своїми близькими, їх рятував, але й глибиною емоційно-ідеологічної наповненості. Простір логічно заповнений і гранично точно вибудуваний. Майбутні відвідувачі проходитимуть біля дорогого серцю кожного свідомого українця місця загибелі Олени Теліги з товаришами. Далі буде посаджено понад 600 вічнозелених іменних дерев — це Сад праведників. Він буде сполучений відновленими фрагментами Стіни Пам’яті, яку створили свого часу Ада Рибачук і Володимир Мельниченко, з Алеєю Праведників світу. Тут — 2600 табличок, багатонаціональна армія тих, хто рятував євреїв у різних частинах світу.

— Ця територія священна, — сказала Лариса Скорик, — і вона повинна залишатися такою, якою є, але в її ареалі повинен з’явитися Музей пам’яті Бабиного Яру.

Будівля музею, за задумом творців проекту, розташована рівнем нижче за Сад і Алею Пам’яті, але вона немов висить у повітрі, являючи собою шестикінечну зірку. А особливе підсвічування зробить його видним і впізнаваним із висоти пташиного польоту. Покидати музей кожен відвідувач буде наодинці, проходячи по вузькому, висячому над безоднею скляному містку. І, піднявшись угору, біля лапідарію вийде до маленької каплиці, присвяченій пам’яті православних священиків, які теж рятували знищуваних у Бабиному Яру людей.

Коли слухала впевнено-емоційну Ларису Скорик і дебати професіоналів — членів Ради, які зацікавлено і доброзичливо сприйняли початкову презентацію проекту, подумала, що його втілення в життя більше будь-яких гучних фраз і обіцянок може вписати нас, громадян України, в цивілізовану світову спільноту, що вміє з повагою, строго і витончено віддавати данину пам’яті. Пам’ятати себе.

А наступного дня проект було схвалено Головним архітектурним управлінням. Тепер залишається чекати, коли будуть погоджені всі необхідні інженерні розрахунки й інші узгодження і прекрасна ідея перейде в реальну фазу втілення в життя.