Дробицький Яр: Харківське гетто
Вчора Президент України Леонід Кучма відкрив у Харкові меморіал жертвам Холокосту — Дробицький Яр. У церемонії брала участь посол Ізраїля в Україні Анна Азарі, котра напередодні відзначила почесними званнями Праведників миру дванадцять українців, що допомогали євреям під час Другої світової війни. На жаль, лише троє нагороджених нині живі. Інші нагороджені посмертно.
Дату 23 серпня знають усі харків’яни. Це — день остаточного звільнення міста від німецьких загарбників. Є вулиця з цією назвою, будується така станція метро, нарешті, в цей день влаштовуються свята. Протягом довгого часу 24 жовтня 1941 року згадували рідко. Того дня німецькі війська вступили до Харкова. Вони швидко управилися із «організацією» мирного життя, і вже 5 грудня почався перепис населення. Євреїв вносили до окремих списків.
14 грудня військовий комендант Харкова видав наказ про переселення усіх євреїв до бараків на східній околиці Харкова, включаючи грудних дітей. Майже відразу почалися розстріли. «Майже» — тому що треба було вирити котловани. А потім командами по 250-300 чоловік гнали до Травницької долини. На дітей куль не витрачали, вкидали до котлованів живими.
На початку січня 1942 року єврейське гетто в Харкові (одне із п’ятдесяти, які були створені окупантами на Україні) припинило своє існування. 15 тисяч євреїв було знищено фашистами у Дробицькому Яру — це друга, і тепер уже добре відома назва Травницької долини. Там же розстрілювали військовополонених і хворих на психічні розлади. Вже у грудні 1943 року — після першого звільнення Харкова — розпочався перший процес над військовими злочинцями. Його описували Ілля Еренбург та Олексій Толстой. Тоді із повідомлень «Радінформбюро» увесь світ вперше дізнався про «газ-вагени» — машини-душогубки та газ «Циклон-Б».
А потім була Перемога. Проте через кілька років виникла «справа кремлівських лікарів», коли про євреїв згадувати стало недоречно. Трагедія Дробицького Яру почала стиратися в пам’яті тих, хто не дуже хотів про неї знати. Проте існує пам’ять, доки живе совість. Протягом 1960—1980-х років багато громадських організацій вели дослідницьку роботу для увіковічення цієї трагедії. У 1988 році при Харківському відділенні Українського фонду культури Євген Лисенко і Віктор Бойко заснували програму «Дробицький Яр», де збирали листи від родичів загиблих і створювали картотеку Голокосту.
У 1991 році Харківський оргкомітет прийняв рішення «Про увічнення пам’яті жертв фашизму, похованих у Дробицькому Яру», оголосив відкритий конкурс проектів меморіального комплексу. Перемогли співавтори О. Ю. Лейбфрейд та В. Я. Савенков. Остаточний проект вони створювали спільно.
Меморіал будували довго. Часто не вистачало коштів, роботи припинялися, проте ніколи не бракувало людської турботи. Від початку ініціатива Українського фонду культури була підтримана Всесоюзною радою єврейських громад, потім в будівництво включилися різні організації: концерни «АВЕК» та «УПЕК», завод імені Малишева та авіазавод, «Турбоатом» та «Хартрон», багато інших підприємств Харкова. Вони передавали кошти у благодійний фонд «Дробицький Яр». Велику допомогу надали підприємці Харкова, міжнародна організація «Джойнт», банківські установи. Напередодні відкриття меморіалу губернатор області Є. П. Кушнарьов нагородив спонсорів будівництва. До речі, керував будівництвом С. І. Іщенко, визнаний урядом Ізраїлю «Праведником миру».
На початку грудня відбулося засідання державної комісії, яка прийняла в експлуатацію першу чергу Меморіального комплексу «Дробицький Яр».
Вартість будівництва першої черги — біля 3 млн. грн. До пускового комплексу входять: Знак Менора, під’їзна автострада, пам’ятник-монумент та інші супутні об’єкти. Меморіальний комплекс «Дробицький Яр» займе своє місце в ряду визначних пам’ятників трагедій історії. Як ними стали Хатинь, Варшавське гетто і Бабин Яр.
