«Друге життя»

Ніхто не може точно сказати, скільки років дереву, яке росте на подвір’ї меморіального музею Лесі Українки у Колодяжному, в колишній садибі Косачів. Але те, що груші понад сто років, точно. Як згадувала сама Ізидора Косач, сестра Лесі Українки: «У кожного з нас були посаджені власноруч дерева. Лесина срібляста тополя, Миколина ялина й моя рання, літня груша найкраще росли. Ми з того дуже пишалися...».

Груша вражає не лише своєю древністю, а й тим, що вперто з року у рік продовжує квітувати і приносити плоди. Ольга БОЙКО, завідувачка Колодяжненського меморіального музею Лесі Українки, розказує, що урожаю з груші вже не збирали, тому невідомо, який смак мали плоди за життя Ізидори та Лесі, а нині дерево родить лише дички. Але екскурсанти люблять підібрати грушку із дерева, яке знало багатьох відомих людей, приходять часом навіть люди з Колодяжного, просять зібрати грушки, щоб посушити на компот. Грушу вже доводиться рятувати, її кора порепана, дерево доживає, але живе! На території музею є ще меморіальні дерева. Це каштан, висаджений Миколою Косачем, два кущі кизилу, який привезла з Криму Леся Українка. Вони родять через рік, але якщо родять, то дуже щедро, а висаджені вони ще у 1907 році, в останній приїзд Лесі на Волинь.

Друге життя «Ізидориній груші» дав співзасник журналу «СонцеСад» Остап Михаць, будучи в Колодяжном рік тому, нарізав гілок з дерева, виростив саджанці. Кілька з них і висадили у Колодяжному, інші висадять в урочищі Нечимне, де до Лесі Українки прийшов задум про драму-феєрію «Лісова пісня», біля  Волинського національного університету імені Лесі Українки у Луцьку, Волинської державної обласної універсальної бібліотека імені Олени Пчілки, в парку культури і відпочинку імені Лесі Українки.