Екран світанку

Так чи інакше, але в раннього кінематографа є одна безперечна перевага: не маючи можливості озвучити те, що відбувається, він посилено розробляв суто візуальні прийоми. Жест, міміка, вишуканість декорацій і костюмів ставали головними засобами повідомлення. Й цього було цілком достатньо, щоб створювати могутні, переконливі твори. Програма, яка зайняла п’ять вечорів у залі Дитячого музичного театру, була чудовим доказом того. До її складу увійшли дуже різноманітні картини. Тут знайшлося місце й прямолінійному соціальному реалізмові — будні пролетарів в «Убогості в Борінажі» (Бельгія, 1933 р.), й антирасистському протесту — «Міста без євреїв» (Австрія, 1924 р.). Було й те, що можна назвати прообразом трилера: «Сатанинська рапсодія» (Італія, 1917 р.) — модерністська, часом наївна, але глибоко поетична інтерпретація легенди про Фауста й Мефістофеля. Експериментальний напрям (хоча, взагалі, це не зовсім точно: тоді кожен фільм був експериментом) представляли монтажні картини бельгійського сюрреаліста Анрі Сторка — «На краях камери» (1928—1933 рр.) та «Поїзди насолоди» (1930 р.). Смілива робота з матеріалом, незвичайні ракурси, ультрасучасний ритм, дійсно, роблять будь-який звук для цих фільмів непотрібною надмірністю.

Варто відзначити екранізації класичних текстів. «Кармен» (1918 р.) німецького класика Ернста Любича з невідпорною Полою Негрі й понині здається зразковим перенесенням екранізації легендарної історії на екран. Також французький «Фігаро» (1928 р.) з гарним акторським ансамблем, роботою костюмерів та операторів. Однак режисер Гастон Равель (однофамілець композитора) припустився одного серйозного промаху: спробував втиснути в сюжет півторагодинної стрічки події всіх трьох п’єс Бомарше аж до драми «Злочинна мати», найбільш невдалої. У результаті, останні епізоди фільму, після щасливого весілля Фігаро, виглядають надокучливим доповненням до попередньої феєрії.

Але, звичайно, своєрідними смисловими вершинами всього фестивалю стали «Земля» Олександра Довженка й «Примарний візок» (1920 р.) шведського режисера й актора Віктора Шострема. Власне, на таких картинах будується сам кінематограф. Фільм Довженка має ту властивість геніального твору, що нині виглядає зовсім інакше, не так, як 10 або 70 років тому. Не тільки класові реалії або трагедія розореного колективізацією села становлять суть його послання. Україна, що розривала себе братовбивством, і, ширше, людина на землі — поміж життям, любов’ю та смертю — ось іще, далеко не остаточні смислові плани шедевра Довженка.

У свою чергу, «Примарний візок» так само класичний для всього скандинавського кіно. Недаремно Інгмар Бергман вказує на картину Шострема як на одне з постійних джерел свого натхнення. Суто технологічні, захоплюючі новації, гостре порушення етичних проблем, поглиблена психологічна розробка героїв, — насамперед, звичайно, це стосується гри самого автора «Візка», одного з видатних акторів кінематографа, — виводять фільм за значущістю далеко за межі своєї епохи.

Певна річ, таке серйозне видовище вимагало від музикантів, що виконували партії таперів, дуже великої віддачі. На жаль, так було не завжди. Враження від фільмів Анрі Сторка дуже спотворив своєю гучною й бездарною грою на роялі якийсь пан, котрий до того явно мав досвід гри, не складніший за ресторанний. Часом просто хотілося силою видворити цього горе-акомпаніатора. Старанно працював оркестр музичної школи імені Лисенка, — її учні разом iз батьками, до речі, становили найчисленнішу й найбезпосереднішу частину публіки. Велику частину супроводу виконав любительський оркестр «Музиканти Європи», створений 1995 року з ініціативи бельгійського дипломата П’єра Дюбюїсона, великого меломана й прихильника кіно. А найцікавіший акомпанемент звучав на сеансах «Землі» та «Примарного візка». На фільмі Довженка місце в оркестровій ямі зайняла група музикантів Національного симфонічного оркестру на чолі з диригентом Володимиром Сіренком. До картини Шострема мелодійну, місцями дуже емоційну музику написав молодий шведський композитор Матті Бю. Сам автор і виконав свій опус разом із «Музикантами Європи».

Невідомо, чи стане цей фестиваль регулярним. Хотілося б. Адже німий кінематограф — це щось на зразок Атлантиди, це цілий континент напівзабутих, але прекрасних образів. Подорож ним — тривале й вдячне заняття, що дає ні з чим непорівнянне почуття першовідкривача. Тут екран сходить, немов сонце...