Екран вранішнього сонця
Безперечний подарунок для вітчизняних кіноманів: в Україні проходить третій фестиваль «Азія-кіно». Після Києва покази відбудуться в найбільших обласних центрах, як на Заході, так і на Сході країни.
Підзаголовок «Японський фокус» має особливо схвилювати: адже тамтешня кіношкола і художньою якістю, і багатством традицій, і великою кількістю гучних імен не поступається поважним кінематографіям Франції, Америки або Італії.
Перший фестиваль відбувся восени 2004 року й одразу став помітною подією для любителів авторського кіна. У його рамках, наприклад, відбулися прем’єри двох фільмів майстра шокувати глядачів, корейця Кіма Кі Дука «Самаритянка» і «Весна, літо, осінь, зима — і знову весна…», стрічки в рідкісних у нас жанрах j-horror (тобто японський фільм жахів) і аніме-мюзиклу, а покази охопили 12 міст України. Другий фестиваль також зібрав найцікавіші роботи, зокрема запам’ятався першим у нашій країні показом фільму геніального тайваньського режисера Цая Мін-Ляна — безумовного шедевра «Капризна хмара».
Програма цього року також різноманітна. Фестиваль відкрився фільмом «Такешиз» — останньою роботою знаменитого Такеші Кітано. Критики вже охрестили цей фільм персональними «8 1/2» Кітано, своєрідним підбиттям підсумків. Проте, судячи з фільму, це, швидше, своєрідний екранний парад авторського сарказму й по відношенню до глядачів, і на адресу самого себе. Стан роздвоєності властивий будь-якому митцеві, тим паче обдарованому й популярному кінематографісту. От Кітано й вирішив нарешті розібратися з цим дивним роздвоєнням. Головні герої — брюнет Кітано, кінозірка та модний світський персонаж, і його двійник, скромний касир у нічній крамничці, вічний актор-початківець з висвітленим волоссям, який провалює всi кастинги: його просто ігнорують. У ту мить, коли вони неминуче зустрічаються, життя невдахи починає змінюватися вельми химерним чином. Якщо бути точним, відкриваються шлюзи, з яких могутнім потоком вириваються авторські рефлексії над власним життям, своїми фільмами, над кінематографом як таким. Причому глядачеві в цьому цунамі розбірок Кітано з самим собою залишається надто мало місця. Велика частина «Такешизу» практично цілком присвячена обіграванню і переграванню сюжетних ходів, ситуацій, прийомів з усіх попередніх фільмів режисера. Тут і круті хлопці- якудза, й податливі дівчата з кримінальними талантами, й масові перестрілки (зокрема й на березі моря — звісно, типовий кітановський фінал), і багато комічних гегів. По суті, друга половина фільму перетворена на таке собі шалене кабаре, в якому змішується геть усе — мафіозі й трансвестити, автомати й клоуни, американські солдати й жорстокі японські поліцейські, десь навіть показався на мить імператор з дружиною… Справжній «шиз», словом. Дивитися це можуть тільки дійсно дуже стійкі й віддані шанувальники Кітано, до яких автор, утім, себе зараховує. Такеші можна пробачити все, але залишається одне тривожне питання: а як він сам почувається? Не з приводу фільму, а щодо свого майбутнього в кіно. Тому що відчувається в усьому цьому кривавому карнавалі якийсь відчай…
Інша досить нетипова стрічка — повнометражна аніме «Паприка» Кона Сатоші — брала участь у конкурсі останнього Венеціанського кінофестивалю, в японський прокат надійде лише в листопаді — тож нам пощастило подивитися роботу найпершої свіжості. «Паприка» — типова фантастична «мультяшка», однак за деякими параметрами все ж вибивається з низки їй подібних. Наприклад, дія в ній відбувається не в черговій вигаданій країні, а в реальній Японії, де живуть не широкоокі ельфи, а цілком пізнавані монголоїди. Більше того, Сатоші намагається створити в зазвичай безтурботному аніме- просторі прецедент у вигляді справжнього трилера. За сюжетом, експеримент щодо втілення сновидінь вийшов з-під контролю, й людство просто почало провалюватися у безодню тотальних галюцинацій. У фільмі є певна кількість цікавих ідей і яскравих образів на кшталт гігантських ляльок, оскаженілих, однак саме виконання, все-таки, занадто вже стандартне. Аніме як аніме, не менше й не більше, й не страшне, при всіх спробах режисера налякати.
Для любителів історичних цікавинок є аж два фільми. Історична сага про заборонене кохання — «Шинобі» Тена Шимоямі — досить стандартне костюмоване кіно в декораціях середньовічної Японії. А ось «Прихований клинок» — другий фільм Едзі Ямади з так званої самурайської трилогії за творами Сухея Фудзісави (перший — «Похмурий самурай», зараз знімається третій — «Самотній воїн») дійсно запам’ятався. Ямада цікавий своєю увагою до епохи пізнього, «присмеркового», гаснучого самурайства. Рицарі в його фільмах віртуозно володіють мечем, але при цьому абсолютно не хочуть воювати й убивати. На екрані іноді ще виблискують клинки, але дедалі впевненіше марширують роти вояків з новітніми європейськими гвинтівками. Важливо не те, хто кого переміг, а внутрішня еволюція героїв, їхні метання, їхні проблеми вибору. Навіть позитивним з усіх поглядів персонажам доводиться вдаватися до заборонених прийомів і вбивати старих друзів. Пафос батальних історичних досягнень змінюється психологічною драмою, й вирішальна сутичка, як у «Присмерковому самураї», так і в «Прихованому клинку» показана як трагічне й безславне взаємознищення, а не набір фехтувальних трюків. По суті, герой фільмів Ямади — це людина сучасної, європейської свідомості, яка відкидає вбивство й станові забобони, яка ставить над усе цінність простого повсякденного життя та кохання як частини цього життя. Можливо, саме тому «Прихований клинок» увінчує хепі-енд, зворушливий, але не жалісливий фінал.
Загалом, третю «Азію-кіно» можна вважати вдалою — добре поєднання жанрів, імен і стилів. Шкода тільки, що так мало…
