Гасові Шацькі озера

Через усю Волинь, від Львівщини до Білорусі, тягнеться труба нафтопродуктопроводу, який належить управлінню «Прикарпаттранснафтопродукт» — дочірньому підприємству Південно-західного підприємства нафтопродуктопроводів (м.Самара, РФ). Із 1992 року нафтопровід законсервовано. Однак у ньому залишилося чимало палива — отож знайшлося вдосталь бажаючих його потроху звідти цідити. Відтак 180-кілометрова труба вкрилася безліччю дірок, з яких у каністри, а поза ними — і в грунт вилилася незліченна кількість кубометрів нафтопродукту, забруднивши приблизно 80 тисяч квадратних метрів землі, з приводу чого управління екобезпеки у Волинській області не раз зверталося до власника труби з вимогою навести лад. Наприкінці лютого керівництво «Прикарпаттранснафтопродукту» нарешті прислухалося. Щоб із продуктопроводу назавжди вилучити спокусливе паливо, в нього закачали велику кількість води. Під тиском у шістнадцять атмосфер і абсоютно незважаючи на тисячі саморобних злодійських дірок. І сталося те, що мало статися, — поблизу села Замшани Ратнівського району трубу розірвало. З неї фонтаном ударила, на жаль, не вода, а соляра. Вона залила два гектари землі, утворивши в найближчій низинці справжнє нафтове озеро. Спецбригади Рівненського управління «Прикарпаттранснафтопродукту» скільки могли «осушували» його з допомогою бензовозів, та багато ще залишилося й місцевим жителям. Удень і вночі тут наповнювали свою ручну тару по півтисячі чоловік одночасно, прилегла траса Ковель–Брест була запруджена автотранспортом. Не обійшлося й без жертв. Місцевого пенсіонера разом iз каністрами на магістралі переїхала автомашина. Та й це ще не все. Присутність такої кількості люду мусила датися взнаки. Хтось кинув сірник чи недопалок. Двогектарна площа зайнялася полум’ям, що сягало у висоту тридцяти метрів. Дві години пожежники боролися з несамовитим вогнем, ризикуючи, без усякого перебільшення, життям, адже зовсім поруч пролягає газопровід.

Нарешті вогонь таки вгамували, солярку вичерпали (десь 15 тисяч літрів, а скільки пішло в землю — ніхто не знає), прикарпатському управлінню виставили штрафні рахунки, які воно покірно погодилося сплатити, забруднену територію покрили «ловчими» каналами, і нею тепер займається Науково-дослідний інститут «Волиньводпроект». Та не встигли ліквідувати наслідки одного лиха, як надійшло повідомлення про інше: нафтопровід прорвало й біля села Мислина в Ковельському районі. Нафтопродуктами забруднено два з половиною гектари боліт і півгектара орної землі. Остаточно з’ясувати ситуацію нам допоміг начальник управління екобезпеки у Волинській області Ростислав Мігас:

— Великі аварії на цьому нафтопроводі траплялися й раніше, — сказав він. — Щонайменше одна на рік протягом останнього десятиліття. А ще ж маємо біля самого Луцька підземне керосинове озеро на військовому аеродромі, проблему із захороненням хімікатів та шкідливих відходів і багато чого іншого.

Доречно додати й те, про що ми не так давно вже писали, — Верхньоприп’ятську осушувальну систему, яка обезводнює Волинське Полісся, загрозу зникнення цілої низки Шацьких озер, «рукотворні» весняні повені, що відбуваються регулярно через захаращеність русел річок — і все це, зауважте, на екологічно благополучній, порівняно з іншими регіонами України, Волині!

Їй-богу, термін «гомо сапієнс» стосовно нас варто було б перефразувати як «людина тимчасова». Той волинський поліщук свердлить магістральний нафтопровід тому, що йде весна, а не обробити город для нього — смерті подібно. Що після його свердлування станеться з землею (а це унікальні території з оригінальною фауною та флорою), його нітрохи не обходить — це цілком зрозуміло. Власник нафтопроводу дає наказ закачувати в нього шістнадцять атмосфер, не маючи навіть уявлення про катастрофічний стан труби і про наслідки, до яких це призведе. Власникові нафтопроводу важливо вирішити поточне питання. Той же тимчасовий підхід і в рішеннях владних структур різних рівнів.

Зрештою, відсунемо вбік сферу матеріального. Можливо, в царині нашого духу все зовсім навпаки? Не так давно ваш автор об’їхав добру частину Волині з однiєю метою — подивитися новозбудовані храми, яким несть числа. І глибоко вражений був їхньою, м’яко кажучи, архітектурною скромністю.

— Із 269 культових споруд, збудованих на Волині в роки незалежності, лише одиниці можуть увійти до архітектурної спадщини, — підтвердив моє враження директор Волинського державного інституту проектування міст Андрош Бідзіля. — Більшість же зi споруджених церков виконані непрофесійно. Як на мене, то краще не будувати зовсім, ніж будувати що- небудь. Храм повинен виховувати людину. Це водночас виховання любові до батьківщини. Будуючи храми, треба думати про духовність — вона завжди патріотична.

Ба, справедливо високим словам заслуженого архітектора України ніяк не хоче вторити реальність. Як запевнив заступник начальника управління архітектури Волинської облдержадміністрації Яким Сеник, неякісна архітектура новобудов зовсім не пов’язана з кваліфікацією виконавців. Причина тривіальна — брак грошей. Замовники, як правило, просять зробити проект чергового храму за півціни. Аби збудувати. Духовність, мовляв, докладеться.

Таким чином, поняття майбутнього для нас перестало бути конкретним. Усі наші зусилля спрямовані на те, щоб здолати категоричну реальність. У нас повністю атрофовані рецептори руху в часі, тому багатьом те, що лишилося далеко позаду, видається на обрії попереду. Ми трохи вчорашні, переважно сьогоднішні і зовсім не завтрашні. Що нам від того, що було? Що нам до того, що буде? «Є тільки мить між минулим і прийдешнім», тобто — сьогодні. Ми хочемо — не відходячи від каси, віконце якої, до речі, постійно зачинене. Ми не збираємося жодним чином відповідати за те, що настане після нас, — нехай за це відповідають наші нащадки. Це нагадує садіння картоплі вранці й викопування її ввечері, бо їсти хочеться. Це нагадує закладання з піску фундаменту, на якому має бути збудоване щось грандіозне. Як солодко i як трагічно сподіватися без надії.