Геніальне блаженство Флюксуса

У Національному художньому музеї України відкрилася виставка, присвячена одній з найвпливовіших мистецьких течій ХХ століття. Експозиція презентує широкому загалу класичні роботи знаменитих німецьких художників 60—70-х років, «піонерів» відео-арту Нам Джун Пайка та Вольфа Фостеля, а також відеодокументації перформансів лідера європейського акціонізму Йозефа Бойса.

Кожне з цих імен — справжня легенда. Всі вони у 60-70-х роках були активними учасниками радикального арт-руху Флюксус, котрий зробив сміливішими багатьох експериментаторів по всьому світу, від Німеччини і США до Японії і Кореї, ввівши у звичайну практику мистецтво дії (вищезгаданий акціонізм) — перформанси, хепенінги, а також такий складний жанр, як інсталяція.

Так, Нам Джун Пайк першим почав використовувати для створення мистецьких об’єктів телевізори та відеозйомку: його найбільш знана робота — статуя Будди, котрий дивиться на власне зображення, трансльоване в телевізор встановленою тут же камерою. На київській виставці Нам Джун Пайк представлений нещодавно відкритим і відреставрованим раритетним фільмом, своїм першим відеотвором «Хепенінг із гудзиком» (1965 р. ); ця фіксація того, як художник застібає і розстібає свій піджак, є початковою точкою для безлічі різного роду відеоекспериментів, котрі нині стали у мистецтві звичним явищем. Другий фільм — «Глобальний Кайф» (1975 р.) — примхливе сплетення екстатичних ритуалів, танців та яскравих абстрактних плям, такий собі узагальнений портрет телебачення, спрямоване на постійне задоволення всіх і вся.

Соратник Пайка Вольф Фостель винайшов власний стиль, котрий назвав «деколаж». Спочатку це були хаотичні і провокаційні композиції з розірваних плакатів, листів і фотографій — «розірвана оболонка подій», за словами художника. Потім цей метод було перенесено у царину відео. У Національному художньому музеї демонструється «Сонце в твоїй голові» (1963р.) — надшвидкісна і за характером іронічна нарізка телевізійних кадрів, котра нагадує фільми Дзиги Вертова — генія раннього радянського кіно. Враження від «Сонця в голові» було б повнішим, якби цю роботу виставили в оригінальному варіанті — адже сам Вольф поміщав телевізор у бетонну брилу.

Найзнаменитішим учасником Флюксусу є, звісно, Йозеф Бойс. До речі, один з напівміфічних сюжетів його життя пов’язаний з Україною. Бойс стверджував, що брав участь у Другій світовій війні у складі екіпажу бомбардувальника. Взимку 1943 року його літак був збитий над Кримом. Майбутнього художника підібрали татари і потім виходжували його, загортаючи у повстяні ковдри, лікуючи медом і жиром. Чи було це насправді — невідомо, однак повсть, фетр, віск, жир і мед були улюбленими матеріалами Бойса. У Художньому музеї демонструються відеофільми про його перформанси: «Фетрове ТБ» (1970 р.), «Я люблю Америку, Америка любить мене», (1974 р.), «Транссибірська магістраль» (1970 р.) і «Пам’яті Джорджа Мачюнаса» (1978 р.)

Кожне з цих дійств не піддається однозначному тлумаченню і виглядає актуальним у теперішньому контексті. «Я люблю Америку» — знаменитий перформанс, коли Бойс прилетів до Нью-Йорка, і, загорнутий у повстяну ковдру, був привезений у загратовану кімнату, де провів три дні з койотом — твариною-символом Америки; ця химерна спроба встановити контакт з Новим Світом і досі вражає сполученням сарказму і драматичності. У «Транссибірській магістралі» бачимо, як Бойс у абсурдному вбранні — шубі — майструє інсталяцію, котра нагадує твір абстрактного живопису, розгорнутий у просторі, втілюючи таким чином «транссибірське» відчуження. «Пам’яті Джорджа Мачюнаса» — зйомка концерту на двох роялях, на яких грали Нам Джун Пайк і Бойс. Кожний грати майже не вмів; однак ця акція якнайкраще виражала бунтівний і навіть клоунський дух Флюксусу, чиїм ідеологом і засновником був Мачюнас. Зрештою, у «Фетровому ТБ» Бойс сидить перед увімкненим телевізором, екран якого заклеєно фетром, так що чути лише звук передачі, і гамселить сам себе руками в боксерських рукавичках по обличчю. Серед інших інтерпретацій можлива і така: у подібній ситуації морально і духовно лупцьованих і водночас незрячих об’єктів маніпуляцій і досі перебуває значна кількість телеглядачів.

А про історію народження Флюксусу, про ту контроверсійну і яскраву епоху 60-х можна дізнатися з документального фільму, наданого для виставки Вольфом Фостелем.

Серед іншого, ця виставка важлива як підтвердженням того, що нові мистецькі технології і стилі нарешті почали сприйматися в академічному, музейному середовищі, що відео- і медіа-арт, інсталяція і перформанс остаточно перестали бути дивиною, навіть у найбільш консервативній частині нашої культурної спільноти.