Iван ДРАЧ: Я ще не розучився писати вірші

Сьогодні Іванові Федоровичу Драчу виповнюється 65 років. В історію української літератури він увійшов як поет-шістдесятник, однак замикати його талант лише у ці рамки було б несправедливо, адже письменник творить дотепер. Спадок літератора не обмежений лише однією поезією — це і проза, і критика, і кіносценарії: «Іду до тебе», «Криниця для спраглих», «Камінний хрест», «Пропала грамота». Але своєю славою й відомістю як в Україні, так і поза її межами, І. Драч завдячує саме поезії, диво якої полягає в експресивній концентрації досвіду минулого, нерозривності духовного життя попередників і сучасності, неповторному баченні світу. Поет тонко вловлює вібрації сьогодення, розкриваючи складний світ людини, її взаємовідносини з ближніми, довколишнім світом та собою.

Іван Федорович Драч народився на Київщині. Вчився в універстеті ім. Т. Шевченка та Вищих сценарних курсах Держкіно у Москві. Почесний доктор Львівського державного університету ім І. Франка. Працював у школі, журналістом у «Літературній газеті» (нині «Літературна Україна»), сценаристом на студії ім. О. Довженка. Обирався секретарем та членом правління Спілки письменників України, першим секретарем Київської організації СПУ. У бурхливий період кінця 80-х поет знову повстав, зайнявши активну громадянську позицію — І. Драч один iз чільних ініціаторів створення та перший Голова Народного Руху України (1989 — 1992), роль якого у встановленні перерваної української державності історії ще належить оцінити уповні. Громадсько-політична діяльність письменника цим не закінчилась — Іван Драч Голова товариства «Україна — світ», тривалий час був на чолі Української Всесвітньої Координаційної Ради та Конгресу української інтелігенції, Голова Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення.

Вітаємо ювіляра та пропонуємо бліц-інтерв’ю дане письменником «Дню» напередодні дати.

— Іване Федоровичу, з чим ви хочете привітати себе у цей день?

— Хочу привітати себе з авторським вечором у Будинку кіно.

— Що вас тішить, а що засмучує?

— Тішить те, що я ще не розучився писати вірші, а засмучує те, що я залишаю свою роботу державного чиновника.

— Яка роль поета у сучасному суспільстві?

— У запрошенні на авторський вечір є такі рядки: «Вірші не потрібні нікому/ саме тому вони найголовніше/ душу вкладай у крапку і кому/ Бог ними вічність пише». Тут все сказано.

— Чи не боїтеся ви, що поезія в найближчий час виродиться, трансформувавшись у щось інше?

— За це не треба переживати — поезія переживе нас iз вами. І слава Богу, що це саме так.