Кандидати в хулігани є. Потрібен скандал

У Центрі сучасного мистецтва відкрилася виставка арт-групи Р. Е. П. Молодь продовжує веселитися. Нова виставка групи «Р. Е. П.» (революційний експериментальний простір) називається, ні багато, ні мало «Український Ермітаж». Назва, крім, хотілася б сподіватися, належної самоіронії, — ще й шпилька на адресу Міністерства культури і туризму, з яким у «реперів» недавні, але багаті стосунки. Р. Е. П. влаштовував, зокрема, гучну акцію з читанням маніфесту прямо в кабінеті міністра. Щодо Оксани Білозір, то вона, слідом за Віктором Ющенком, неодноразово озвучувала досить екстравагантну ідею створення «Українського Ермітажу». І ось, поки влада розмовляла й ділила приміщення ще ненародженого музею, Р. Е. П. ідею вже втілив у життя.

Відповідні вказівки зустрічали публіку вже перед входом на виставку. Суворе оголошення чорним принтером на білому аркуші зупиняло й спантеличувало:

«Шановні кияни та гості Києва!

Національній музей історії України розташований на Старокиївській горі, де був заснований Київ.

Це не майданчик для вигулу собак.

Це не заклад для харчування.

Це не місце для розпиття спиртних напоїв.

Це — місце духовного відпочинку, роздумів, натхнення, вшанування пам’яті, це — Ваш дотик до історії!

Адміністрація музею».

Нижче красувався ще один аркуш, який свідчив, що вищенаведений текст — власність Музею історії України, «експропрійована групою «Р. Е. П.» такого-то числа.

Тобто, іншими словами, поцупили десь табличку Музею історії й виставили як експонат.

Для арт-хуліганів-початківців — непогано.

Самі кандидати в хулігани були присутні всією групою — загалом півтора десятка юнаків і дівчат вражали ніжним віком і мініатюрними бузковими гвоздичками в петельках. Як виходило з прес-релізу, а також промов відкриття, замість музейного ермітажу, який є ні що інше як мистецтво в консервній банці, Р. Е. П. пропонує «сире м’ясо реальності». До реальності молоді люди проривалися в простий і не новий для них спосіб — експонуючи свої картини в найбільш невідповідних для цього місцях.

Спосіб дійсно не новий — адже деякі з учасників групи вступили в активне художнє життя, анонімно виставляючи полотна в листопаді-грудні минулого року прямо на Хрещатику, поблизу наметового містечка. У результаті політична територія «естетизувалася», що в контексті театральної помаранчевої революції виглядало вельми доречно. А тепер Р. Е. П. вирішили з доцільністю покінчити й ринулися куди завгодно: в метро, м’ясні ряди, на автобусні зупинки й навіть кладовища. От, власне, фото- й відеодокументація цієї атаки на реальність і складала виставку.

Тут одразу варто уточнити, що картини в більшості своїй неоригінальні, на чому художники наполягають принципово й що підтверджувалося краденою табличкою. Тобто переважно це копії вже відомих, навіть, більш того, хрестоматійних полотен, копії вельми довільні. Самі «репівці» називають це імітативним живописом. Виходить подвійне глузування — спотворені копії звичних картин серед донезмоги буденних міських пейзажів.

Ярослав Коломийчук — картонний силует працівника, наче вирізаний з плаката брежнєвської доби, стоїть серед занедбаного індустріального пейзажу.

Володимир Щербак — класичний Шевченко в смушковій шапці й з вусами, розмальований яскравими поп-артськими фарбами, висить на стіні підземного переходу. Перехожі не звертають ні найменшої уваги.

Лада Наконечна — невеликий чорно-білий офорт з дорогою, що йде удалечінь, приклеєний на вікно якогось офісу на велелюдній вулиці.

Анатолій Бєлов зумів довести імітацію до крайньої міри абсурду. Його «Сніданок на траві» — це перемальовка «Сніданку» Пабло Пікассо (який, у свою чергу, переробив однойменну знамениту картину Едуарда Мане, який, однак, і своє полотно малював як варіацію «Сніданку» Джорджоне), — виставлена серед порослого травою сміттєзвалища. Сніданок закінчено.

Микита Кадан — трохи підфарбований графічний автопортрет Шевченка висить на крюку в м’ясних рядах, поруч із жахливою коров’ячою головою.

Саша Макарська перемалювала «Сільський танець» Пітера Брейгеля-старшого й виставила неподалік від метро «Контрактова площа». На відповідному відео особливо вражає братання двох любителів випити, які за мальовничістю не поступаються брейгелівським веселунам.

Олеся Хоменко схрестила «Народження Венери» Ботічеллі й «Катерину» Шевченка. Картина з’явилася на тій же Контрактовій, на зупинці маршрутного таксі. У результаті замість черги на безсовісно відсутню машрутку виходить черга до мистецтва.

Володимир Кузнецов — мініатюрна копія скіфської баби, випечена з тіста, в хлібному магазині.

Кирило Гриньов — груповий портрет похмурих громадян усередині автобуса. Портрет вклинюється в ряд похоронних вінків.

Віктор Харкевич діяв найбільш самовіддано — приніс зображення бика з людською головою, поклав у калюжу й ліг туди сам. В оголеному, звісно, вигляді. Трактор, що працював неподалік, не постраждав.

Жанна Кадирова — натюрморт з пластиковими пляшками й чіпсами на сидіннях порожнього стадіону. Прилаштовуючий усе хлопець на екрані із захватом засуджує: «Ні, ну як можна бути такими ідіотами!»

А й насправді, як?

До ідіотів — до ТАКИХ ідіотів, про яких заговорив би, з обуренням і обожнюванням, весь Київ, Р. Е. П. ще не доріс. Хвацькості ще бракує, радикалізму, масштабності провокацій, завзяття молодецького. Початок уже є. Найважливіше завдання зараз, як вбачається, — роздразнити не лише стариків зi Спілки художників або залишки «Паризької комуни», що соромливо продаються, а й своїх же однолітків. Потрібен скандал. Гучний, яскравий, з міліцією, можливо, бійкою, й довгим відлунням. Такий, щоб тіні дадаїстів, футуристів і сюрреалістів на тому світі задоволено осміхнулися.

Ось тоді й поговоримо.