Хроніки трьох
Отже, Голівуд свою різдвяну розважальну програму виконав. Довго і старанно розкручувані фільми та грудневі блокбастери обрушилися один за одним, мов повні подарунків лантухи із санчат п’яного Санта-Клауса, на голови глядачів: «Кінг-Конг», «Гаррі Поттер і кубок вогню», а тепер і «Хроніки Нарнії: лев, чаклунка і платтяна шафа». Всім рекламістам, продюсерам та іншим менеджерам можна з легким серцем йти на новорічні канікули.
«Нарнія» (до речі, висловлюю подяку кінотеатру «Жовтень» за надану можливість допрем’єрного перегляду) цілком логічно укладається в формат святкової казки, фільму-атракционяу, чому відповідають і епос про хлопчика-чаклуна, і страждання короля мавп, і екранізація толкінівського «Володаря кілець». Остання, вочевидь, підігріла інтерес і до втілення повістей Клайва Льюїса (разом із «Левом...» їх усього сім, і, вочевидь, усі вони будуть потроху екранізовані).
Мало того — як відомо, Толкін і Льюїс були не просто сучасниками, а й друзями, жили по сусідству і досить активно спілкувалися, якраз коли працювали над своїми епопеями. Втім, порівнювати їх — марна справа, бо надто різні. Варто лише зазначити, що у Толкіна більше пафосу і натхненних промов; Люїс же більш «дитинний», але й дидактичний, причому на релігійний, протестантський кшталт. Забігаючи наперед, зазначу, що режисер Ендрю Адамсон, як міг, намагався знизити ступінь моралізаторства на користь власне казкових розваг. Ще одна помітна відмінність: якщо Толкін максимально дистанціювався від реальності, цілком перенісши дію у далеке міфологічне Середзем’я, то Льюїс зберіг зв’язок із сучасною йому Британією: четверо дітей опиняються у вирі пригод, рятуючись від бомбардувань Лондона, а в Нарнію потрапляють через звичайнісіньку платтяну шафу у будинку дивакуватого професора.
До речі, спроба зафільмувати «Хроніки Нарнії» вже була: у 1988 році у Великiй Британії на телебаченні вийшов тригодинний серіал «Лев, чаклунка і платтяна шафа». Фільм Адамсона не набагато коротший — майже дві з половиною години, і старанно відтворює основні колізії першоджерела.
Писати про вади цієї картини якось не дуже хочеться — Різдво, Новий рік все ж таки. Звичайно, недоліків вистачає, — причому, на жаль, тих же, що й у інших багатобюджетних постановках Голівуду в останні роки. Це і затягненність, і більша переконливість мальованих чудовиськ, аніж живих акторів, і явна слабкість батальних сцен, і перетворення будь-якого діалогу або на мелодраматичні сльози, або на урочисті декларації... Але ж є і певні привабливі моменти. В перших «Хроніках» їх три, і всі вони створені абсолютно різними акторами.
Це — робота наймолодшої виконавиці фільму, Джорджі Хенлі — у ролі маленької Люсі. Загальновідомо, що жодний актор не переграє в кадрі або на кону тварину або дитину — проте 10-річна Хенлі настільки щира і переконлива, що навіть про цю тезу забуваєш. Далі — Джеймс МакАвой у ролі фавна містера Тумнуса. Втілена чарівливість і природність — разом iз Люсі-Джорджі вони складають чудовий дует. I, нарешті, справжня королева фільму — Тільда Суінтон у ролі Білої Чаклунки. Це — дуже вдале призначення. Справа навіть не в тiм, що зі всіх виконавців саме у Суінтон є найбільший досвід роботи зі справді серйозними режисерами — так, її попередня роль — у фільмі Джима Джармуша «Зламані квіти», відзначеному Гран-прі на цьогорічному Каннському фестивалі. Просто після Суінтон взагалі неможливо буде навіть уявити собі іншу Білу Чаклунку, хто б її не грав — до чи після фільму Адамсона. Це — справжнє, але й привабливе втілення зла, ворог настільки ж прекрасний, наскільки й жорстокий. Царюючі відьми мають бути саме такими.
Так що «Хроніки» в першій спробі їх втілення можна назвати Хроніками трьох. Не так вже й мало — принаймні, для дитячої аудиторії...
