Хвороба й засіб

По суті, всі, хто виступав, говорили про неувагу держави, щорічне недофінансування та його сумні наслідки. У цьому сенсі 2000 рік вийшов якщо не переломним, то обнадійливим точно. Всі заплановані бюджетом кошти було отримано, кінематографісти зраділи; пожвавлення, дійсно, спостерігалося. Зняли нові картини Кіра Муратова, Сергій Буковський, Олесь Янчук, Сергій Маслобойщиков, Юрій Герасимов. Уперше в прокаті з’явився повнометражний дебют молодого режисера — «Мийники автомобілів» Володимира Тихого, — чого не було вже багато років. Це — не рахуючи внеску традиційно талановитих і непотопних аніматорів і небезталанних студентських короткометражок. Якість робіт, що виходили, далеко не однакова, але принаймні було про що говорити.

Нині ситуація складається так, що кінематографу, який щойно почав оговтуватися, немовби навмисне знову вказали його місце — в труні. Із запланованих 22 мільйонів гривень надали вдесятеро менше. А впродовж останніх трьох місяців кіновиробництво не отримало жодної копійки, відповідно стільки ж не виплачується заробітна плата.

Словом, все як завжди.

Показово, що молодих кінематографістів у Синьому залі не було. Вони, схоже, давно сподіваються лише на самих себе й сенсу в петиціях і благаннях до бездушних не бачать. Однак тут виходить зачароване коло — щоб добути грошей, їм доводиться «крутитися» постійно, і в результаті вже на кіно як таке не залишається ні часу, ні сил. Дивно, що їм ще вдається щось знімати. Але сподіватися в усьому на державу в будь-якому разі марно й надто вже по- радянському. Необхідне, скоріше, не фінансування, а нормальні, повсякчас чинні закони. Але їх хтось має ухвалити й — особливо — виконати, чи не так?

Вихід, напевно, один: примусити владу якщо не допомагати, то хоча б не заважати культурі. А також — економіці, освіті, науці тощо.

Слова, слова, слова...