Книга, яка випереджає час

У світі, де останнім часом стає все більше непевності, роль традицій як островів стабільності лише зростає. Саме вони непорушно підтримують важливі цінності, стають опорою для нашої діяльності. І однією з таких чудових традицій «Дня» є підготовка інтелектуальної новинки до кожної книжкової осені. Цей рік, попри все, не став винятком, хоч і було внесено певні корективи в те, як саме здійснюватиметься її представлення. Водночас завдяки новим технологіям презентацію тепер можна дивитися в будь-якому куточку світу, де є доступ до інтернету. А причин дізнатися більше про болгаромовне видання книги «Сестра моя, Софія...» є чимало.

«ЗАКОН ФЕНІКСА»

Насамперед «Сестра моя, Софія...» — це, як зазначає головна редакторка газети «День» Лариса ІВШИНА, «абсолютно новий погляд на багатовікові взаємини Болгарії та України, на той величезний взаємний вплив, який ми чинили одна на одну». «Ми вирішили простежити не те, що порівняльну історію (пам’ятаєте, в Плутарха були порівняльні життєписи), але зчеплення вузлових моментів історії України й болгарського народу, — розповідає редактор рубрики «Історія і Я» Ігор СЮНДЮКОВ. — Дуже цікаво порівняти, завдяки чому Болгарія тричі або, можна стверджувати, чотири рази відроджувала за вкрай несприятливих обставин свою державність. І той факт, що наша держава п’ять разів відновлювала свою державність — уже показує глибинну спорідненість історії наших країн, наших двох народів. У цій книзі є дуже цікавий образ — «закон Фенікса». І Болгарія та Україна, як птах Фенікс, відроджувалися з попелу, знову й знову, попри винятково важкі історичні обставини».

Особливо цінним здобутком Болгарії є членство в Європейському Союзі та НАТО, на що вказує і реакція російської сторони, яка зробила все можливе, щоб людина, яка привела країну в НАТО, більше не могла обійняти високі посади. І як зауважує Лариса Івшина: «Україна покликана так само повернутися до свого цивілізаційного шляху розвитку, незважаючи на жахіття попередніх століть і подій... А боротьба й перемога можлива лише тоді, коли молоді сучасні політики поєднують у собі глибокі історичні знання і практикують їх. Історичні знання — не для архіву. І не для того, щоб хизуватися один перед одним. А для того, щоб застосовувати їх у політичній практиці. І тому ми, здається, зробили все можливе, щоб українці глибше пізнали країну, близьку для нас, дуже важливу, і практикували так само її досвід».

Ще один висновок, який підтверджує історія України та Болгарії, — що попри все, народ є непереборним, як наголосив Ігор Сюндюков. «Також ми ставимо в цій книзі питання, який саме народ є непереборний? Завдяки чому? І відповідь стосується не тільки двох наших народів, а має універсальний характер. Непереборним є той народ, який має гідність, людську і загальнонаціональну, й плекає в собі культуру, — додає Ігор Радикович. — А культурний розділ цієї книги, може, найбільш цікавий. У ньому доводиться, досить переконливо, що староболгарська мова, вона ж і наша старослов’янська, якою на Русь проникала православна культура, серед східного слов’янства тоді виконувала ту саму роль, як і латина в Західній Європі. Не всі навіть освічені українці розуміють, чим ми завдячуємо Болгарії». І це далеко не єдині точки діалогу та взаємодії наших культур.

«КНИГА ВРАЖАЄ СМІЛИВІСТЮ ГОЛОВНОГО ПОСЛАННЯ — ПОЗБУТИСЯ БРЕХНІ ТА ФАЛЬСИФІКАЦІЙ»

Саме тому, як зазначила кореспондентка газети «День», авторка статті в книзі «Сестра моя, Софія...» Марія Чадюк, видання є прикладом ефективної культурної дипломатії. Адже йдеться не про створення монологу про Україну, єдиного для всіх країн, ідеться про діалог — віднайдення тих спільних подій у політиці, культурі, завдяки яким українці й болгари можуть краще пізнати й одне одного, й самих себе. Підтвердженням цього є й коментарі представників із болгарського боку. Відомий болгарський поет, драматург, очільник групи перекладачів видання Димитр ХРИСТОВ назвав книгу «видатною подією в інтелектуальному просторі Болгарії». В передмові до болгаромовного видання «Сестра моя, Софія...» він зазначив: «Книга вражає своїм полемічним характером і сміливістю головного послання — позбутися брехні та фальсифікацій політичних доктрин, що завдали кривавих ран і нам, і всьому людству».

Ця теза стала головною і під час його виступу на презентації новинки: «Це книга, яка розвінчує міфологеми і шукає істин про нашу дружбу й наші багатовікові зв’язки, про те, що нас об’єднує нині — ідеї свободи і незалежності, дружба, розвиток обох народів — болгарського й українського, які мають не лише спільне етнічне коріння, а й дуже подібну долю. Хочу привітати авторів, упорядників, видавців, усіх причетних до цієї книги, газету «День» — за те, що досить сміливо підходять і до історії, і до сучасної політики, і до всіх релігійних, соціокультурних, я сказав би, і моральних проблем, які є дуже важливими для нинішніх контактів між людьми, державами, народами — контактів, які дають гарні плоди. Думаю, це наше майбутнє, Болгарії та України, і саме такі книги є мостом, по якому ми йдемо до спільної мети і цінностей, до зв’язків між окремими людьми та творчими особистостями. Ця книга, на мою думку, є  й творчим подвигом. У теперішній кризовий час це можливість бути людянішими».

А письменниця, консультантка болгаромовного проєкту «Сестра моя, Софія...» Анна БАГРЯНА розповіла, тільки дізналася про цю книгу українською, одразу її придбала. І повернувшись до Софії, де вона нині проживає, мріяла про переклад болгарською, оскільки книга адресована не лише українському читачу. «Метою цієї книжки є показати, наскільки близькими є наші народи, всупереч усім міфам і пропаганді, яка тривала багато років, а можливо, навіть століть. Проте, попри це, ми не втратили цієї близькості, сестринської. Оскільки я вже понад п’ять років живу в Софії, то розумію, що надзвичайно важливо й дуже актуально розповісти болгарам про особистості, які нас об’єднують», — поділилася Анна Багряна.

«ПРОЄКТ, ЯКИЙ МАВ БИ ВІДБУВАТИСЯ НА ДЕРЖАВНОМУ РІВНІ»

Як наголосив Микола ГРИЦЕНКО, письменник, журналіст, голова Благодійного фонду сприяння ініціативам газети «День»: «Це особливий проєкт, ним мала б опікуватися держава. І таке просування України за кордон, коли смисли наших дослідників, болгаристів, які взяли історичний пласт взаємин України й Болгарії за багато віків, щоб реалізувати популяризацію нашої країни — ця діяльність мала б відбуватися на державному рівні». Натомість поки що ситуація така, що болгарський переклад книги «Сестра моя, Софія...» виходить за підтримки Благодійного фонду сприяння ініціативам газети «День», меценатів Олександра Юркова та Віктора Куртєєва. Водночас Посольство України в Болгарії обіцяє сприяти в тому, щоб ця книга потрапила до болгарського читача.

Як зазначає Лариса Івшина: «Я ніколи не любила висловлювань, що потрібно «зшивати» країну. Не вважаю, що нашу країну треба «зшивати», я взагалі проти цієї технології. Вважаю, що державу потрібно зігрівати любов’ю, увагою, добрим ставленням одне до одного, піднімати на нову висоту». Прикладом такої уваги до болгар за кордоном та в Україні і є «Сестра моя, Софія...».

ВРАЖЕННЯ

«ГАЗЕТА «День» УКОТРЕ ВИСТУПАЄ КУЛЬТТРЕГЕРОМ»

Володимир ЧЕРНИШЕНКО, голова Українського кіплінгівського товариства, перекладач:

— Про спільний чи аналогічний досвід України і Болгарії ми мало замислюємось. Чудово, що «День» узяв на себе цю місію, а тепер ще й запускає цією «трасою» двобічний рух — видає книгу «Сестра моя, Софія...» болгарською! Було б добре, щоб ця «траса» працювала і далі з легкої руки газети «День», яка вкотре виступає культтрегером. Хочеться, щоб з’явилися і переклади української художньої та дитячої літератури болгарською, а в нас з’явилося зацікавлення сучасною болгарською літературою.

«БУЛА ВРАЖЕНА НЕСПОДІВАНІСТЮ ТЕМИ І КУТА ЗОРУ»

Iрина МАЦЕПУРА, депутатка Закарпатської обласної ради, директорка підприємства ТОВ «ВГСМ»:

— Рада була бачити і чути! Це справді, як на Форумі видавців. Коли було перше видання — була вражена несподіваністю теми і кута зору. Зараз — наче зустріч із давно знайомою книгою, дорогими авторами і вашим головним архітектором простору!

«ЦЕ ВІДПОВІДЬ НА ЗАПИТАННЯ, ЯКІ НАШОМУ СУСПІЛЬСТВУ ЩЕ НАЛЕЖИТЬ СОБІ ПОСТАВИТИ»

Анна ДАНИЛЬЧУК, доцентка кафедри прикладної лінгвістики Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки:

— Для мене Форум видавців у Львові й особливо презентація книг «Дня» — одні з найважливіших інтелектуальних подій року. До того ж вони завжди супроводжуються цікавими зустрічами, настроєм, особливою атмосферою. І сьогодні, хоч Форум і відбувається онлайн, Ларисі Олексіївні та команді авторів вдалося відтворити особливий настрій — мудрості і радості. Як перекладач, я вболіваю за те, щоб чим більше українських книжкових скарбів стали доступними іноземному читачеві. Книга «Сестра моя, Софія...» — одна з особливих у моїй Бібліотеці «Дня». Вона, як і багато інших інтелектуальних продуктів, значно випереджає свій час і дає відповіді на багато питань, які українському суспільству ще належить собі поставити. А те, що тепер є її чудовий, якісний переклад болгарською — додатковий і міцний міст між двома великими державами. Зазирнувши в передмову, скажу — надзвичайно важливо, що і ми, українці, і наші справжні брати-болгари маємо можливість відкинути імперські псевдоісторичні теорії і поглянути в саму суть наших стосунків.

«РОЗУМНІ» КНИЖКИ БУДЬ-ЯКОЮ МОВОЮ — ЦЕ КОВТОК ПОВІТРЯ»

Михайло МАРЧЕНКО, співголова ГО «Громадянські слідчі», співзасновник інтернет-каналу «Перший зоозахисний UA»:

— Сучасні ЗМІ часто акцентуються на негативному ажіотажі, коли заради рейтингів і збільшення авдиторії події відображаються викривлено, істерично. Газета «День» та її колектив дивують мене своєю адекватністю. Яке ще українське медіа стільки років поспіль долучається до книжкових форумів і дає якісний привід для роздумів читачів? Книжку я не читав, поки що, але чув про неї. В творі «Сестра моя, Софія...» для мене цікава тема «родинних стосунків» між державами, а також ролі імперій в історії людства. Наскільки мені відомо, за законом «природного відбору держав» кожна велика країна з часом проявляла агресію до менших держав-сусідів. Іншими словами, Україні потрібно завжди бути сильною державою, незважаючи на розвиток пацифістських та різних гуманістичних рухів. Йдеться не лише про сучасний період і не лише про суто військові події, а й про принцип захисту нації Si vis pacem, para bellum у площині масової культури та цілей розвитку суспільства.

Чи є в української нації план подальшого цивілізаційного розвитку на десятки і сотні років? Чи зможемо ми вистояти краще, ніж це зробив Давній Китай у свої часи?

Дуже шкода, що в Україні не набувають широкого розголосу рейтинги учених, письменників, викладачів, журналістів-аналітиків. Із усією повагою до успішних людей, поки в державі домінують рейтинги та чарти лише співаків, гумористів і бізнесменів, для мене «розумні» книжки будь-якою мовою — це ковток оздоровлюючого повітря при кисневому голодуванні.

До речі, хотілося б почути книжку в авдіоформаті.

«СЕСТРА МОЯ, СОФІЯ...» — ПРИКЛАД ЕКСПОРТУ УКРАЇНСЬКИХ УЯВЛЕНЬ І ЦІННОСТЕЙ ДО БЛИЗЬКОЇ НАМ НАЦІЇ»

Михайло ЖИЛIН, літературознавець, учасник бойових дій:

— Болгарія в сучасній українській системі гео- і культурно-політичних координат є майже повністю відсутньою. Мені здається, що причиною цього прикрого факту є поширене ірраціональне уявлення про цю державу як про сателіта Росії. І, як у нас часто буває, український інтелектуальний простір легко віддав цей ключовий для нашої історії та культури терен у руки кремлівської офіційної політики та пропаганди. Так було і з Білоруссю, і з Сербією... Сильні держави не чинять у такий спосіб. Експансія культурних символів і концептів поза межі країни — одне з головних завдань сучасної гуманітаристики, що зближує її зі сферами дипломатії та навіть національної безпеки. І просто чудово, що «Сестра моя, Софія...» та її болгаромовний переклад є саме таким прикладом експорту українських уявлень і цінностей до близької нам нації».

«МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ — В ПОВЕРНЕННІ ДО НАРОДІВ, ІЗ ЯКИМИ ВОНА РОЗПОЧИНАЛА СВОЮ ІСТОРІЮ, СВОЄ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ»

Вікторія ЛIЩЕНКО, вчителька історії:

— На онлайн-презентацію книги «Сестра моя, Софія...» я не встигла, бо саме були уроки, але в записі переглянула, бо тема цікава і повчальна. В школі не так багато уроків історії присвячені Болгарії. Та діти знають, хто такі Кирило і Мефодій та чим ми завдячуємо їм. Було б добре разом виробити стратегію трактування історичних подій. Не нав’язану радянською історіографією, а ту справжню, яка починалась з давніх часів державотворення двох народів. Та й не тільки двох, а виробити концепцію історичного розвитку слов’янських народів. Росію в принципі не розглядаю як слов’янський народ, бо, по-перше, намішано більше неслов’янських народів, а по-друге, коли українці, болгари, поляки, чехи творили свою державність, Росії чи Московії ще й не було.

Майбутнє України в поверненні до народів, з якими вона розпочинала свою історію, своє державотворення. Погоджуюся з Миколою Гриценком, що це має відбуватися на державному рівні. Однак, на жаль, культурний, інтелектуальний розвиток українців ніколи не цікавив державу. Тому, як завжди, ростити суспільство залишається меценатам, свідомим українцям, яким не байдуже націєтворення, і газеті «День», яка, попри складні обставини, продовжує нести світло.

«АНАЛОГІВ В УКРАЇНСЬКОМУ ПУБЛІЦИСТИЧНОМУ ПРОСТОРІ НЕМАЄ»

Юліана ЛАВРИШ, доцентка кафедри нових медiй Львівського національного університету імені Івана Франка:

— Дуже тішуся, що є переклад болгарською мовою, бо книга справді унікальна. Вона представляє дуже різноаспектні відносини України та Болгарії. Мені здається, що аналогів в українському публіцистичному просторі немає, це така спроба знайти спільні точки дотику між двома слов’янськими народами. Я можу розказати трішки про свій досвід,  як одного з авторів, оскільки моя публікація є в цій книзі. Коли головна редакторка Лариса Івшина запропонувала долучитися, я насправді не знала, як знайти грань, щоб написати публікацію. Але оскільки сама назва «Сестра моя, Софія...» має доволі релігієзнавчий аспект, то я вирішила написати про Болгарську православну церкву. На той час для нас перспектива отримання Томосу була ще далека, це був 2016 рік, тому я писала про те, чому Болгарії вдалося. Треба було опрацювати велику кількість матеріалів, це було дуже корисно й дало можливість подивитися на українське православ’я в дещо іншому ключі й, звичайно, вже тепер досліджувати Православну Церкву України.

Щодо перекладу, то це завжди крок назустріч іншому читачеві. І приємно, що зараз ті, хто знає болгарську мову, зокрема самі болгари й інші національності, зможуть читати цю книгу. Вона буде доступною. І це, мені здається, налагодить ще тіснішу співпрацю між нашими народами, бо ми насправді подібні в чомусь, хоча маємо багато відмінностей у історії, культурі. Але оскільки ми є з цього грона слов’янських народів, то думаю, що ми можемо знайти дуже багато спільних точок дотику. І зараз це вкрай важливо, зважаючи на ті глобальні виклики, які ставить перед нами світ. Дуже радію, що є переклад, тому що це завжди дає можливість розвивати авдиторію, розширювати коло читача й знаходити нові контакти.

«ОДНА З НАЙОСЯЙНІШИХ МИСТЕЦЬКО-ПУБЛІЦИСТИЧНИХ ВЕРШИН»

Микола СЕМЕНА, журналіст, учасник 27 BookForum:

— Двадцять сьомий BookForum — грандіозна подія, один із головних культурних фестивалів України — десятки тисяч видатних учасників, сотні унікальних подій, тисячі книжок, різних мистецьких творів усіх напрямів. Серед них книга «Дня» «Сестра моя, Софія...», представлена редакцією — одна з найосяйніших мистецько-публіцистичних вершин. Як наголосила під час презентації головна редакторка «Дня» Лариса Івшина, цього року вона продовжує своє життя, за чотири роки після першого виходу, вже болгарською мовою для того, щоб осмислити та об’єднати досвід Болгарії та України в справі відродження національної спільноти до нової боротьби. Як наголосив історик Ігор Сюндюков, у книзі викладено досвід чотирикратного відродження болгарського руху за національне самоусвідомлення, що сьогодні якраз необхідне Україні для осмислення себе в середовищі ХХІ століття, свого місця в світовій цивілізації ХХІ століття, ролі в світових процесах новітнього часу.

Колись Болгарію називали шістнадцятою республікою СРСР, а нині вона член ЄС і НАТО. Україна після падіння радянської імперії мала найкращі стартові можливості для відродження після більш як 300-літнього поневолення, однак і умови такого відродження, і зазіхання конаючої імперії були для нас найтяжчі, аж до війни, аж до погроз реального удару ядерною зброєю. Однак ніякий досвід не буває зайвим. Народу, Героям України належить ще пройти своє чергове відродження і остаточно утвердити свій дух на своїй землі.

Із книги «Сестра моя, Софія...», з підсумків 27 BookForum-у ясно, що головний рушій перемоги — це інтелектуальне і гуманітарне багатство народу, його гордість і незламність. Учасники форуму, сподіваюсь, зрозуміли смисл слів болгарського мовознавця Димитра Христова в передмові: «Книга вражає своїм полемічним характером, сміливістю головного послання — позбутися брехні та фальсифікації політичних доктрин, які завдали кривавих ран і нам, усьому людству!». Звичайно, його висновок про те, що «чи не час вже історикам та мовознавцям зробити необхідні хронологічні та смислові зміни в тлумаченні та використанні таких понять, як Київське князівство, Русь, русичі, русский, руський, Росія» — стосується не лише болгарських науковців, але ще також і українських інтелектуалів та політиків, а також і істориків практично всієї Європи. І редакція може пишатися тим, що це переосмислення віддавна закладено і в газеті, і в книгах «Дня», ще з часів «Україна Incognita» та «Сила м’якого знака», які теж свого часу були учасниками багатьох книжкових фестивалів.

«КНИГА — ЯК НЕОБХІДНА УМОВА ДЛЯ ФОРМУВАННЯ АТМОСФЕРИ ДОВІРИ, РОЗУМІННЯ ДЕТАЛЕЙ І ТЕНДЕНЦІЙ»

Володимир БОЙКО, історик, Чернігів:

— У Києві вийшла друком нова книга болгарською мовою. На теперішній час явище настільки рідкісне, що вже сам факт появи привертає увагу. Йдеться про відоме читачеві видання «Сестра моя, Софія...», що побачило світ українською мовою чотири роки тому. Це збірка статей, насамперед, істориків та культурологів, про українсько-болгарські зв’язки та минуле Болгарії, починаючи з сьомого століття нашої ери до двадцятого включно. І ось Бібліотека газети «День» звертається до болгар їхньою рідною мовою. Минулої п’ятниці творчий колектив на чолі з головною редакторкою Ларисою Івшиною представив свій творчий доробок для 27-го BookForum. Цьогоріч віртуально — через інтернет. Змістовно, переконливо, людяно. Віддалений формат, можливо, зменшує емоційність, натомість дає можливість уважніше підійти до кожного слова.

Вкотре газета взяла на себе просвітницько-популяризаторську функцію з просування контактів між дружніми країнами та народами, що є насправді функцією держави. Подякуємо ще раз волонтерству, самовідданій праці упорядників та авторів і небайдужим меценатам із бізнесу. А також працівникам українського посольства в Софії, що бере на себе місію поширення книги серед болгарських читачів. Між іншим про державу — як відзначалося на нещодавній зустрічі очільників міністерств закордонних справ України та Болгарії річний товарообіг між нашими країнами перевищив 1 млрд американських доларів. Дуже хороший показник, що має стійку тенденцію до зростання. Як правило, збільшення економічних контактів означає посилення уваги один до одного й бажання краще зрозуміти представників народів-партнерів. А це вимагає не стільки декларацій дружби, скільки правильно поставленої просвітницької роботи — причому по обидва боки кордону. Для цього шукаються та широко висвітлюються спільні історичні сюжети, просуваються культурологічні та (часто) релігійні зв’язки, знакові постаті. Найкраще — одночасно двома мовами.

У зв’язку з цим трохи власних вражень — два року тому, перебуваючи в Софії на конференції «Болгарія та Україна в історії Європи» (на запрошення Наукового товариства історії дипломатії та міжнародних відносин) автор цих рядків намагався для себе з’ясувати ставлення болгар до української проблематики. Попри плідні спілкування з болгарськими істориками з Інституту історичних досліджень Болгарської академії наук та доброзичливі обміни думками з випадковими співрозмовниками, відчуття склалися тривожні. Як тепер кажуть — російський наратив переважає десь на 60%. І це неабияк вливає на оцінки, в тому числі — політичні. 

Колись було інакше. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. сталося майже диво — тоді керівництво Болгарії в особі князя (згодом — царя) Фердинанда І Кобурга виявилося дуже добре обізнаним із українською тематикою. За кризової ситуації в лютому 1918 р. ця обставина неабияк допомогла Українській Народній Республіці укласти Брестський мир із Четверним союзом та продовжити національно-визвольні змагання. Ім’я тому диву — Михайло Драгоманов. Його особисто та родину знав, дуже шанував як науковця й громадського діяча, а до порад прислуховувався болгарський монарх (відомий також як організаційний фундатор сучасної болгарської науки). Згодом Іван Шишманов, зять засновника українського соціалізму та, за збігом обставин, перший посол Болгарії в Україні (1918 — 1919 рр.), засвідчив таке — перед його від’їздом до Києва цар Фердинанд нагадав, що Михайло Драгоманов «нiколи не забував вказувати болгарським політикам на самостiйнiсть українського народу і вiдрубнiсть його вiд московського та заповідав неминучість повстання української держави». Ніколи не забував вказувати політикам — виявляється це так важливо для науковця та відповідального громадянина, зрештою — для долі його країни.

Учасники презентації наголошували — ми не шукаємо однакових оцінок (скажімо, щодо військових успіхів князя Святослава Ігоровича), але намагаємось засвідчити сталість українсько-болгарських зв’язків, величезні взаємовпливи, схожість історичних доль — наші народи неодноразово втрачали свою незалежність, опинялися під тиском імперій, але потім знову повертали свою державність. Тепер ми маємо дати власні відповіді за умов діджиталізованого та глобалізованого світу. Один із найкращих способів — викласти здобутки історичної науки так, щоб ними міг скористатися кожен охочий. Наукові досягнення в гуманітарній сфері треба «читати легко», чи не так?

Представлена книга — не перша, коли газета «День» видає свою бібліотеку мовами інших народів. Їй передувала «Війни і мир, або Українці — поляки: брати/вороги, сусіди...». Для сучасної Європи за всієї її полімовності — то доволі поширена практика, що засвідчує взаємну повагу народів та їхніх представників. Вона є необхідною умовою для формування атмосфери довіри, розуміння деталей й тенденцій, добрих міжособистісних стосунків, зрештою — реалізації спільних інтересів. І для ствердження власної історичної спадщини — також. Ми дивимось одне на одного через століття начебто крізь вуаль, щиро захоплюємося карколомними сюжетами з минулого, часом розпачливо кажемо собі «як же так могло статися» та намагаємося реалізувати спільні європейські цінності, продовживши те, що розпочали, але не встигли завершити попередні покоління.

Гарна та корисна як для України, так і для Болгарії ініціатива. Ризикнемо зробити прогноз: ймовірно, одна з наступних книг присвячуватиметься Білорусі й видаватиметься двома мовами.

«ЦЕ ДУЖЕ ВАЖЛИВО ЗНАТИ І ВИКОРИСТОВУВАТИ В СУЧАСНОМУ ЖИТТІ»

Валентина ОРЛОВА, заступник директора Дніпровського будинку мистецтв

–  Радію з того, що книги з серії «Бібліотека газети «День» виходять вже в іншомовних перекладах. Тому що дуже важливо знати про взаємний вплив споріднених мов та культур, використовувати це у сучасному житті, особливо там, де проживають національні меншини, а конкретно болгари. Є таке місто Приморськ Запорізької області, яке колись мало назву Ногайськ. Його згадує Дмитро Іванович Яворницький. Він відзначав широчінь тамтешніх степів, його природу. Ось саме там зараз діє україно-болгарський ліцей – і це дуже потужний заклад. У Приморську компактно проживають болгари, у місцевому краєзнавчому музеї представлені їх рушники. Це дуже цікаві мистецькі роботи, й їх старовинне вишивання дещо відрізняється від того, що вишивали в Україні – і кольорами, і візерунками, і підходами до цього. Це народне мистецтво пов’язане з традиційними святами болгарського народу. Ліцей у Приморську міститься у дореволюційному будинку-гімназії. Це старовинна цікава споруда. І от  там викладають нарівні з українською болгарську мову. Причому, на дуже солідному рівні. Коли відбувається День міста, то представники болгарської частини населення дуже яскраво позиціонують себе і як знавці мови, і народного мистецтва та культури.

Редактор «Дня» Лариса Олексіївна Івшина дуже правильно каже, що культура українського народу дуже шляхетна, дуже аристократична. Те ж саме можна сказати й про болгарську культуру і традиції. І дуже добре, що ця книга «Сестра моя, Софія…», яка раніше була видана українською мовою, тепер з’явилася й у болгарському варіанті. Вона вказує на спорідненість наших мов і культур, на повагу до культури спілкування. І я думаю, що книги газети «День», які щорічно випускають і презентують у Дніпрі під час фотовиставок, мають з’явитися й у такому навчальному закладі. Це дуже важливо, щоб книга, видана болгарською мовою була безпосередньо у подібних школах та ліцеях, як у Приморську Запорізької області. І не по одному примірнику, а бажано, щоб були вони у кожному класі. Для учнів це такі ж підручники, як підручники з історії України та історії Болгарії.

«Я БАЧИЛА, ЯКИЙ ІНТЕРЕС ВИКЛИКАЛА КНИГА СЕРЕД БОЛГАРСЬКИХ ВЧЕНИХ»

Олена ЧМИР, кандидат філологічних наук, болгарознавець

Вихід друком і презентація на Книжковому форумі перекладу болгарською мовою книги «Сестра моя, Софія…» відбулися через чотири роки після появи книги українською. Це радісна подія для тих, хто книгу створював, і я щиро вітаю усіх причетних. У книзі, яка стала черговим виданням у серії «Бібліотека газети «День» Україна Incognita», українські інтелектуали – вчені, письменники, публіцисти – представляють свій погляд на постаті і події, які пов’язують два слов’янські народи від найдавніших часів до наших днів. На мою думку, авторам вдалося значною мірою «розчистити» історію – прибрати імперські нашарування, викрити ідеологічні спотворення, а отже, створити надійне підґрунтя для іще кращого розуміння одне одного. Книга адресована найширшому колу читачів і зацікавила багатьох в Україні. Її презентували у стінах Народних зборів (парламенту) Болгарії під час візиту делегації Верховної Ради України з нагоди 100-річчя встановлення дипломатичних відносин між урядами УНР та Царства Болгарія. Мені довелося бути на цій події, і я бачила, який інтерес викликала книга серед болгарських вчених, політиків, громадських діячів.

Поява книги «Сестра моя, Софія…» болгарською мовою – це важлива подія у поширенні правди про минуле і сьогодення України, про українсько-болгарські взаємини у Болгарії, де активно працює російська пропаганда. Вихід болгарського перекладу для мене особисто є дуже важливим з іще однієї точки зору. Я добре знаю тих, хто його готував – це великі друзі нашої країни, перекладачі, які вже не один рік докладають зусиль для того, щоб українська література була представлена у Болгарії якомога ширше.Очолив колектив перекладачів відомий болгарський поет і громадський діяч Димитр Христов, координатором стала Анна Багряна, а над перекладом разом з українкою, поетесою і перекладачкою, викладачкою Ольгою Сорокою працювали високофахові болгарські колеги, випускники, а зараз уже викладачі-україністи Софійського університету імені Святого Климента Охридського – Албена Стаменова, Райна Камберова, Павліна Мартінова, Лілія Желева, Владімір Колев. Для мене вони не просто колеги, а друзі-однодумці, з яким ми разом переживаємо складні часи для університетської славістики. На жаль, інтерес до вивчення болгарської мови в Україні (зазначимо принагідно, що саме в нашій державі живе найбільша болгарська спільнота за межами Болгарії) та до вивчення української мови в Болгарії серед вступників останніми роками зменшується. Уряд Болгарії, усвідомлюючи важливість різнобічних зв’язків з Україною, надав спеціальності «українська філологія» у Софійському університеті статус захищеної. Це означає, що щороку гарантується зарахування на спеціальність не менше 10 студентів за кошти державного бюджету. В українській системі вищої освіти не існує поняття «захищена спеціальність». Це призводить до того, що в українських університетах, передусім йдеться про Київський національний імені Тараса Шевченка та Львівський національний імені Івана Франка, які мають давні традиції викладання болгаристики, та Одеський національний імені І. І. Мечникова, де у 1998 році була створена кафедра болгарської філології, спеціальність останніми роками виявляється під загрозою – до зарахування на бюджет отримують рекомендацію незначна кількість вступників (від 1 до 4 цього року). Це не дозволяє сформувати повноцінні групи (такою вважається група з 10 студентів), призводить до суттєвого скорочення аудиторних занять (10% від загальної кількості на одного студента, тобто 40% на групу з 4 осіб). Звичайно, за таких умов страждає якість підготовки фахівців, саме існування спеціальності. Не випадково, на необхідності зберегти спеціальність «болгарська мова і література» в університетах України наголошувала під час свого візиту в Україну, який відбувся 17 – 20 вересня цього року, віце-прем’єр міністр, міністр закордонних справ Болгарії пані Єкатерина Захарієва. Адже саме наявність молодих  фахівців, які досконало володіють мовою, глибоко знають історію, культуру, побут, є запорукою подальшого зміцнення дружби між українським та болгарським народами, що має глибокі корені. А вихід болгарського перекладу книги «Сестра моя, Софія…» – ще одне переконливе свідчення взаємного інтересу і приязні. Бажаю книзі щасливої долі серед читачів болгарською мовою!