Колективний чи приватний?
Лист робітника Сергія Магера «Хочете побачити справжній державний менеджмент — приїжджайте в Маріуполь», опублікований у «Дні» (№ 106, 15. 06. 2000 р.), — гарний мотив укотре з’ясувати, «що ми будуємо».
Соціалістичний лад тримався не лише на страху та обмані, але й на такому прийомі пропаганди, як висунення передовиків, вшановування стахановців, вказівка на «маяків виробництва» тощо. Завдання було просте й успішно досягалося: якщо в одному колгоспі за умови, що передовий голова, збирають по 70 центнерів із гектара, а в середньому по країні вдається зібрати 18 ц, то це лише тому, що не «беруть прикладу з найкращих». Одиниці вчителів-новаторів, розрекламованих на всю країну за допомогою зустрічей у студії «Останкіно», виправдовували тяжке становище у всій системі освіти.
Так і у випадку з комбінатом ім. Ілліча. По суті, постать генерального директора Володимира Бойка дуже зручна для прихильників тези про можливість держави бути ефективним власником («справжній державний менеджмент», кажучи словами автора листа), хоча весь світовий досвід спростовує це твердження, та й новітній український досвід — тим паче. І тут — останнє поле битви, де ліві сили можуть щось відіграти «в історії», і при цьому їхніми союзниками стають деякі державні чиновники.
Нині державний пакет акцій комбінату перебуває в управлінні в Бойка. Проте власником є все ж держава, яка спекулює на менеджерському таланті директора. Мовляв, приклад роботи комбінату ім. Ілліча свідчить про те, що і держпідприємства здатні виробляти конкурентоспроможну продукцію, розв’язувати соціальні проблеми тощо.
Однак у тій же Донецькій області досить прикладів, коли держава просто не змогла виконати функції власника належним чином. По сусідству з комбінатом ім. Ілліча — концерн «Азов», де держава, як собака на сіні, роками тримала в себе пакет акцій.
Дуже часто держава в особі власника приймає на зборах акціонерів рішення спрямувати прибуток на виплату дивідендів (тобто до бюджету) і не реагує на аргументи інших акціонерів, які пропонують спрямувати зароблені кошти на розвиток підприємства. Зауважте, що інші акціонери — це не тільки члени трудового колективу або менеджери, але й ті ж таки сторонні інвестори, які вклали кошти і сили в підприємство, хочуть працювати на його і свою перспективу і так само, як і робітники, не розуміють, куди і чому йде їхній прибуток. Однак рішення приймається представником держави, який не проводить виробничі наради, не приймає менеджерських рішень, а всього лише раз на рік з’являється по прибуток, зароблений підприємством. Яскравий приклад того — Харцизький трубний завод. Роками держава викачувала з нього гроші, доки «качати» стало нічого.
Проте можна заперечити, що держава якраз відмовляється від своєї ролі власника і віддає контрольний пакет трудовому колективу комбінату. Однак це не більше ніж модифікація колишньої ситуації та спроба реанімувати старий міф про ще одного ефективного власника — колектив. Наприклад, власником донецького «Норду» давно є колектив. Однак варто його директорові Валентину Ландику було поїхати в Київ на «государеву службу», як підприємство вмить скотилося в яму. Колективний власник не зміг не те що втримати завойованих позицій, але навіть не зумів запобігти банальному розкраданню комбінату. Наші люди, на жаль, залишаються «нашим людьми». І навіть як акціонери вони почувають себе не господарями, а найманими працівниками, чекають не дивідендів, а зарплати, а коли її немає або вона затримується, готові винести за ворота заводу все, що погано лежить. Повернувся на «Норд» Ландик — підприємство ожило, засвідчивши таким чином, що колективний власник — то не більше ніж ідеологічний фетиш.
Немає сумнівів, що Володимир Бойко — менеджер «від Бога» і при ньому комбінат процвітатиме незалежно від того, хто є його власником. Однак це не вирішує питання, що буде з комбінатом у віддаленій перспективі. Зате дає можливість прикриватися постаттю талановитого керівника всім, хто хоче виправдати управлінську безнадійність таких господарів, як держава або трудовий колектив; усім, хто мріє шляхом прийняття спеціального закону про передачу контрольного пакета акцій трудовому колективу назавжди відстрахати солідних зарубіжних інвесторів від України. Скажіть, Сергію, хто займе їхнє місце? Нарешті, що буде з підприємством, коли Володимир Семенович просто піде на пенсію? Яким чином 50 тисяч працівників прийматимуть рішення? Ви, як і раніше, впевнені в майбутньому комбінату, своїх дітей, свого міста?
НАВІТЬ БУДУЧИ АКЦІОНЕРАМИ, НАШІ ЛЮДИ ЧЕКАЮТЬ НЕ ДИВІДЕНДІВ, А ЗАРПЛАТИ
