«Коли говоримо про Голодомор, говоримо про загрозу тоталітаризму»

Емоційна пантоміма акторів на тлі архівних документів, кадрів кінохроніки, моторошних живих свідчень та красномовних картин Малевича. 10 листопада в Харкові відбувся передпрем’єрний показ документальної вистави театру «Арабески» «Треба жити — не можна вмирати... або Листи з Харкова» про жахи Голодомору в Україні 1932—1933 років. Режисер театру Світлана Олешко розповідає, що створення сценарію зайняло багато років, протягом яких вона збирала свідчення, читала документи й зустрічалася з очевидцями трагедії.

На екрані старенькі бабусі й дідусі плачуть, згадуючи страшні смерті своїх родин і маленьких діточок, звірячі випадки канібалізму, безнадію та безвихідь, лють комісарів, що забирали останні крихти їжі. Руки й обличчя вкриті сіткою зморшок, в очах — невимовний жах і невтамовний біль. Бо Голодомор — то рана України, яка не загоюється. Вистава стала новою художньо-документальною фіксацією страшних подій, здебільшого тих, що відбувалися на Харківщині. На тлі трагедії — роздуми про подвиг британського журналіста Гаррета Джонса, котрий із загрозою для свого життя і попри заборони розкрив світові правду про голодування людей у Радянському Союзі та зробив шокуючі знімки, які стали історичними документами. Різко контрастує з цим цинізм журналістів-колабораціоністів, зокрема Волтера Дюранті, який «відбілював» злочини Сталіна і здобув за життя славу й визнання, а пізніше престижну Пулітцерівську премію. «Саме газета «День» розпочала кампанію, звернувшись до світової спільноти й оргкомітету Пулітцерівської премії, щоб відновити справедливість і відкликати премію в Дюранті. Але комітет не задовольнив цього прохання», — нагадала режисер вистави. У постановці відображене мовчання світової спільноти у час, коли українці гинули в нелюдських стражданнях. «Світ знав, але промовчав. Усі тодішні уряди не бажали конфлікту зі Сталіним, і жодної реакції не було на вищому політичному рівні. Крім того, була інформаційна блокада», — розповідає Світлана Олешко. Дуже важливим у тих обставинах вона вважає послання митрополита Шептицького до українців усього світу. «Вперше в історії українці всього світу об’єдналися, щоб урятувати Україну, збирали допомогу. І хоч вона не надійшла до помираючих, ми повинні пам’ятати, що за нас молилися...»

На обговоренні, що відбулося одразу після допрем’єрного показу, глядачі наголошували на необхідності вистави саме в сьогоднішній Україні. Генеральний консул Польщі Ян Гранат, коментуючи свої думки про побачене, зауважив: «Це жахлива ілюстрація того злочину, який зробив Сталін з українським народом. Бо перша спроба колективізації не вийшла в Україні, тож по всьому народу було завдано смертельний удар. Це показує справжнє нелюдське обличчя комунізму». Пан консул додав, що особливо дико для нього виглядають сьогоднішні демонстрації з портретом Сталіна на центральній площі Харкова, де в 1930-ті роки люди помирали від насильницького голоду, а також вражає той факт, що ані влада, ані громадськість не зупиняють цих демаршів.

«Коли ми говоримо про Голодомор, говоримо про загрозу тоталітаризму. І безперечно, ми тут, у Харкові, відчуваємо зараз цю загрозу, може, й гостріше, ніж в інших регіонах України», — погоджується автор вистави Світлана Олешко. Також вона розказує, що до театру приходять молоді люди, які раніше не чули й не читали про факти Голодомору, тож вистава цілком своєчасна. «Треба жити...» — це нагода подумати і поговорити про наслідки тоталітарного режиму та наші дії, щоб їх подолати і цей жах не повторився. На 30 листопада призначена прем’єра вистави про Голодомор у Харкові, а наступного року «Арабески» планують зробити з художньо-документальною постановкою великий тур Україною. Режисер чекає на враження й зауваження глядачів та обіцяє взяти їх до уваги, бо робота над виставою триває. За її словами, у виставі може з’явитися тема спротиву насильницьким діям владних режимів, на якій наголошували перші відвідувачі постановки.