Короткий метр «динозаврів»
Документальні фільми студії «Контакт» найчастіше можна побачити на екрані телебачення — переважно державного і, на жаль, у години неідеальні. Але цей бренд відомий глядачу, і якщо його вказати на афіші кінотеатру, то аншлаг забезпечено. Принаймні голова управління культури Київської держадміністрації О. Биструшкін упевнений у цьому. «Ми відкриваємо ще два кінотеатри. А ви давайте фільми», — звернувся він до кінематографістів, які прийшли на презентацію нових фільмів студії. «На жаль, Будинок кінематографістів — це на сьогодні єдине місце, де ці фільми можна побачити», — з гіркотою зауважила керівник «Контакту» Л. Роднянська. У синьому залі Будинку було людно та душно. Із сусіднього кафе винесли всі стільці, та все одно не всі бажаючі потрапили на перегляд.
Від документального кіно завжди чекаєш несподіваної подачі матеріалу. Те, що продемонструвала студія «Контакт», здивувало... традицією. І нічого дивного, адже презентували свої півгодинні картини ветерани цього жанру — Мурат Мамедов, Тимур Золоєв, Володимир Хмельницький і дебютант документалістики, представник художнього кіно Олег Фіалко.
Фільм останнього «І ніхто інший...» був найнесподіванішим за формою. Починається він із великого плану героїні. Камера (оператор Едуард Тимлін) кілька хвилин — а це дуже велика розкіш для екранного часу — фіксує найменші зміни виразу її обличчя, а заінтригований глядач увесь цей час марно намагається зрозуміти, за чим таким трагічним вона спостерігає. Жінка то з прикрістю морщиться, то підтискає губи, то з жахом закриває очі руками. Коли перестає звучати урочиста музика і камеру відтісняють інші учасники дії, виявляється, що дія відбувається на змаганні з фігурного катання. А героїня — тренер Галина Кухар (Гржебовська) — спостерігала за виступом своїх учнів. Перед сеансом О. Фіалко признався, що фільм дався йому важко, але при цьому настільки захопив, що він готовий і надалі працювати у документалістиці. І додав, що цього разу перевиконав усі норми з монтажу. І справді — монтаж філігранний. І немов, щоб не заважати відчути це, у картині відсутній закадровий голос, усе смислове навантаження несе зображення. Завдяки цьому глядач отримує можливість побачити, у яких монотонних, виснажливих тренуваннях досягається результат.
І якщо Фіалко вдивляється, то М. Мамедов у стрічці «Більше, ніж кіно. Єжи Кавалерович» констатує. Вважається, що виділяти крізні лінії творчості, підкріплювати свої висновки прикладами, фіксувати увагу на виражальних засобах — справа кінознавців. Мамедов виступив у ролі популяризатора творчості поляка, чия своєрідна кіномова у 60—70-х дуже вплинула на кінематографістів сусіднього Радянського Союзу, — і зробив це блискуче, при цьому уникнувши прийнятого на ТБ нав’язування глядачу свого зображення. Мамедов говорить про те, що вважає головним у Кавалеровича: про тему добра і зла, про вплив сил світла і пітьми на людську природу. І допомагає йому в цьому сам Кавалерович — інтерв’ю з майстром монтують із кадрами з його ж фільмів. При цьому часом експресія чорно-білих кадрів діє сильніше, ніж слова майстра, який, здається, з деяким подивом погоджується з самим собою 40-літньої давності. Безумовно, що після перегляду цієї стрічки, ті, хто ніколи не бачив «Матір Іоанну від ангелів», «Поїзд», — фільми, на яких будував свій доказ Мамедов, захочуть ближче познайомитися з усією творчістю польського режисера- філософа.
Герой фільму Т. Золоєва «Шлях до себе» також у тому віці, коли те, що зроблене в житті, та й саме життя, сприймаються не в послідовності, а за значущістю. Сьогодні життя відомого дитячого письменника Григорія Усача — головної дійової особи картини — минає між Єрусалимом та Вінницею. І з тією ж пронизливістю, з якою Усач розповідає про це, камера оператора Миколи Мандрича відображає красу розпеченої сонцем ізраїльської столиці та буяння кольорів осіннього лісу середньої смуги. Не протиставляючи, а неначе осягаючи всю цю красу. Цей фільм здався найбільш затягнутим із представленої четвірки. Здавалося б, від довготи та повторів можна було позбутися з допомогою монтажних ножиць. Але чомусь це залишили. Чому? Треба переглянути весь фільм до кінця і почути слова сина поета — Олександра — про те, наскільки для нього важливі часи спілкування з батьком. Вони повторюють слова самого Григорія Усача про його батька-пічника, що прозвучали на початку фільму. В одному зі своїх віршів Усач, щоб пояснити дітям, хто такі поети, порівнює їх із динозаврами. І закликає любити динозаврів. І Т. Золоєв з цього погляду режисер-«динозавр». Він неквапливо компонує на екрані той «шлях до себе», який для всіх один. І в цьому йому допомагає ця інтелігентна увага до кожного вимовленого слова, яке звідти — з «динозаврової» традиції.
Останній фільм із прем’єр «Дотик» — про людину, яку багато хто з присутніх у залі дуже добре знав. І знову було прозріння —і також кадри старого кіно. «Мир входящему» — фільм О. Алова і В. Наумова, який сьогодні мало хто пам’ятає, з нахраписто- активним американцем. Ця роль Миколи Гринька випадає з того класичного образу актора, якого ми знаємо. Хрестоматійний для нас Гринько — це суміш тата Карла з «Пригод Буратіно» з Професором із «Соляриса». Режисер «Дотику» Володимир Хмельницький нас не намагається переконати у цьому. Він ненав’язливо доповнює це наше уявлення. Дон Кіхот — ось образ, який найбільше личив Гриньку, вважає Хмельницький, і підкріплює це збереженими знімками кінопроб актора. Прекрасна поезія дружини М. Гринька — Айші, побудова кадру, якою, здається, сказано більше, ніж усіма словами, вимовленими за кадром, — усе це для того, щоб передати своє враження від людини. А, може, для того, щоб зрозуміти, чому ця жінка зі східними рисами обличчя ось уже багато років поспіль готує чай на двох — і залишається за столом одна. Фільм про кохання. Як і кожен, запропонований «Контактом» на суд глядача.
«А коротше?» — цілком очікуване запитання від покоління, вихованого на сюжетах теленовин, музичних кліпах і рекламних роликах. А «коротше» не буде. Це кіно. Кіно «динозаврів», без якого, як упевнений один з їхніх героїв, світ може загинути.
