Крок із «кам’яного віку»

Iнститут хірургії та трансплантології в черговий раз приніс «очко» престижеві української медицини. Чотири тижні тому тут було проведено унікальну операцію, про яку через зрозумілий забобон розповідають лише зараз, коли лікарі вже з упевненістю можуть сказати: пацієнт поза небезпекою. Маленькій Риті з Сімферополя лише 9 місяців. Поставлений кримськими медиками діагноз «природжена артезія жовчних протоків», можна було сприймати як вирок. У більшості випадків звичайна операція не приносить ніяких результатів, а медична статистика фіксує майже стовідсоткову летальність. На Заході, щоправда, вже давно знають і уміють із цим боротися. Наприклад, у Брюсселі, заплативши «лише» 85 тисяч євро, маленькому пацієнтові успішно зроблять пересадку частини печінки одного з батьків з аналогічною групою крові. У Москві подібну процедуру оцінюють у 50 тисяч доларів, але в той же час за неї беруться, коли пацієнт важить понад вісім кілограмів. Від маленької Рити там відмовилися одразу: лише шість кілограмів, і вага, незважаючи на добре харчування, не збільшується.

Зрозуміти російських лікарів нескладно: сказати, що операція складна і ризикована — не сказати нічого. Нитки, якими дітям пришивають донорську частину органа, можна розглянути лише через суперпотужне збільшувальне скло. Окрім того, необхідний досвід оперування таких юних пацієнтів, спеціальні дихальні апарати, так звані імуносупресори (щоб не було відторгнення нерідної тканини), обов’язкова участь педіатра і довгий перелік медикаментів, вартість яких становить понад 32 тисячi доларів.

В Україні вирішили ризикнути. Хоч, як розповідає директор Iнституту хірургії та трансплантології, член-кореспондент НАН і АМН України Валерій Саєнко, з погляду професіоналізму лікарі були абсолютно готовими. Як-не-як, стажування в Японії (світовій столиці трансплантології печінки) і в США, досвід пересадки цього органу дорослим пацієнтам. Єдиною проблемою, зрозуміла річ, виявилися 35 тисяч доларів — собівартість операції без оплати праці лікарів, які змушені були простояти біля операційного столу 18 годин. Однак родині Бикових із Криму поталанило: половину потрібної суми надав глава парламентського комітету у справах інвалідів Валерій Сушкевич, а половину — спонсори.

Отже, можна було б говорити про щасливий кінець. 22-річна мама Ірина успішно перенесла операцію з забору частини печінки, яка, завдяки насамперед докторові медичних наук Олегові Котенку, успішно прижилася в організмі маленької Рити. За даними ПАГу і Охматдиту, щорічно таких операцій потребує близько 20 малюків. Але в Інституті хірургії і трансплантології запевняють: ми спроможні поставити їх на потік. Хіба що залишається проблема, про яку неодноразово писав «День» і яка незмінно супроводить українську трансплантологію. А саме — дефіцит донорських органів. За словами В. Саєнка, набагато простіше й дешевше працювати з органами померлих людей. Скажімо, забір нирки можна здійснити протягом 15 годин, і вона без проблем приживеться в організмі реципієнта. У той же час із 15 пересадок, зроблених в Україні, лише 4 органи було надано не родичами. В інших випадках собівартість операції множилася на два — доводилося діставати 30 літрів плазми та 10 літрів крові, двічі працювати анестезіологам, закуповувати в більшому обсязі медикаменти. Зате в Польщі, наприклад, кожен громадянин країни — потенційний донор. Якщо хтось із цим не згоден, йому досить повідомити про це до профільної служби. Вони вносять відмовника до електронної бази даних, що автоматично виключає його донорство. У США працює інший варіант. При отриманні паспорта чи водійських прав у людини цікавляться: чи згодна вона після своєї смерті врятувати життя іншій людині. Навіть у мусульманському Ірані за 10 років було зроблено 13 тисяч пересадок нирки. Там вирішили стимулювати прижиттєве донорство за допомогою матеріальної винагороди: врятуєш життя ближньому — отримаєш 5 тисяч доларів. Іншими словами, у всьому світі право вибору залишається за донором, а не за його родичами.

В Україні ж вирішують саме вони, причому пропаганда донорства в нас практично відсутня. Буває, що до Інституту хірургії і трансплантології телефонують із сусідніх до Києва регіонів (Житомирської, Черкаської, Чернігівської областей) і прохають знайти донорів, а потім зробити пересадку. «Ми з радістю проведемо операцію, — говорить В. Саєнко, — але на місцях могли б самі пошукати донорів, із урахуванням того, що проблем із транспортуванням немає».

Щоправда, існує думка, що Україні витрачати сили й кошти на трансплантологію не варто. Мовляв, у країні, медичний бюджет якої становить лише 2,7% від ВВП (на Заході — не менше аніж 10%), це виглядає чистої води хвастощами. Та й смертність тих, хто пережив пересадку, наразі залишається високою, частково тому, що районні бюджети не можуть забезпечити постопераційну підтримку. Однак контраргумент до даної думки знайти нескладно. Дійсно, процедура трансплантації, наприклад, нирки коштує близько 30 тисяч гривень. Але в іншому випадкові пацієнт змушений тричі на тиждень пройти очищення крові, яке тільки за рік коштуватиме 60 тисяч гривень, держава виплачуватиме йому допомогу через інвалідність, а «швидка» — виїжджатиме до хворого мало не щотижня. До того ж, такі операції — це імідж країни. Уже сьогодні вчені-медики прогнозують, що ігноруючи дослідження з генетики, Україна в найближчому майбутньому може опинитися в кам’яному віці. А не робити операції, які на Заході вважаються нормою з кінця 1980-х, — це вже «записатися» до цього ж таки кам’яного віку. Так що той факт, що в бюджеті Академії медичних наук України вперше заплановано кошти на високотехнологічні операції не може не радувати: в України з’явився шанс заговорити не лише про свій потенціал, але й про наявні досягнення.