«Києве», я люблю тебе!
Перенасичена пам’ять кінокритика — ненадійна опора, і важливі епізоди часто залишаються прихованими під товстим мулом не завжди потрібних, хоча й сталих вражень. Тож я не пригадую, коли вперше прийшов у «Київ», скільки років тоді мені було, яка погода стояла надворі, який фільм показували, сам я був чи ділився цією стрічкою як особливо дорогим мені сновидінням із кимсь із друзів. Усе розпадається на уривки, синхронізовані тою необов’язковістю спогадів, котра дивним чином зрівнює будь-які частки досвіду у значущості.
Можливо, найбільш рання картина складена імпровізованим візитом разом із приятелькою до «Києва» розмитого осіннього вечора. Довкола панував дивний межичас повного розвалу, не позбавлений деяких гараздів: наприклад, прохід у всі кінотеатри — звісно, у ті, які не перетворилися остаточно на казино або меблеві салони, — був безплатним. Тож ми, слідуючи спонтанній логіці фланерства, зайшли, щоб казна-вкотре подивитися «Кримінальне чтиво» Тарантіно. Найбільше запам’яталися двоє так само випадкових міліціонерів, котрі присіли в першому ряді й отетеріло дивилися на показаний крупним планом момент ін’єкції героїну.
Як «Київ» уцілів у ті хвацькі 1990-ті — загадка. Як пережив потім розквіт комерційного прокату, залишившись єдиним кінотеатром у районі Хрещатика, де регулярно показують авторські стрічки й утримують помірні ціни на квитки, — загадка ще більша. Певний час ходити на сеанси доводилося повз більярдні столи, встановлені просто у фойє на другому поверсі, і в цьому, як я розумію тепер, теж була своя кінематографічність.
Потроху зробили ремонт, установили об’ємний звук, більярд прибрали. У двотисячні з їхнім привидом стабілізації стало можливим дивитися хороше кіно не тільки на поганеньких касетах, однак не у реконструйованих дорогих залах, працюючих винятково на прибутки, а в тому таки старому доброму будинку на Червоноармійській, 19.
Коли сюди переїхала «Молодість», у «Києва» наче з’явився додатковий вимір. Тепер останній тиждень кожного жовтня перетворюється тут на веселий безум із юрбою молоді, розпашілими журналістами й розмовами англійською з акцентами десятка країн. За кілька років у «Києві» побувало стільки кінозірок, що будь-який столичний мультиплекс може навіть не заздрити.
Мені часто бувало тут смішно. Або страшно. Або сумно. Але насамперед — завжди затишно. Мені і ще багатьом. Я тікаю сюди від життя, щоб знайти його по-справжньому.
Червоний зал, синій зал, «Сінематека». Уранці, вдень, увечері.
«Києву» — 60.
Із днем народження, любий.
