Людмила ШЕВЧЕНКО: «Хочеться провести санацію навколишнього простору»
35 років Людмила Шевченко викладає українську мову в Київському інституті журналістики (свого часу він називався факультетом журналістики Державного університету ім. Т.Г. Шевченка). Багато хто з головних і не головних редакторів, оглядачів і репортерів українських друкованих і електронних ЗМІ є вихованцями Людмили Юріївни, які весь час згадують її з теплотою і повагою. Журналісти «Дня» не є винятком. Деякі з нас пам’ятають її викладачем початківцем, яка, однак, негубилася в тіні таких метрів, як Алла Петрівна Коваль і Марія Устимівна Каранська, а була їх гідною спадкоємицею. І це не випадково. Адже вона — донька ще одного великого педагога-філолога Ніни Іванівни Тоцької. Здавалося, що вони могли навчити й найбільш безнадійних студентів поваги до мови, педантичного ставлення до професії, інтелігентності своїм власним прикладом — насамперед.
Сьогодні, напередодні ювілею Людмили Шевченко, який вона відзначатиме в понеділок, ми поставили Людмилі Юріївні декілька запитань. Звичайно ж, про мову.
— Мова продовжує залишатися темою для політичних спекуляцій. Іноді ці «дискусії» виходять за будь-які межі. Так, нещодавно секретар міської ради Донецька Микола Левченко заявив, що «українська мова — це мова фольклору». Як ви прокоментуєте це висловлювання і хто має реагувати на такі речі, чи взагалі потрібно реагувати?
— По-перше, з усіх поглядів це непристойно. По-друге, це гидко. Після того, як подібне почуєш, хочеться провести повну санацію навколишнього простору. Просто неподобство, що людина з таким мисленням є секретарем міської ради. І не важливо те, що він працює в Донецьку, де розмовляють російською. Він має розуміти, що таке держава, і що українська мова є державною. Що потрібно робити? Закон про мови не просто повинен бути, а має бути певний контроль та реакція держави на будь-які порушення у вигляді штрафів. Пам’ятаю, що наш прем’єр-міністр після тої заяви сказав, що Левченко говорив як приватна особа. Але це ж абсурд. Те, що він на керівній посаді, вже позбавляє його приватності. В Україні повинні бути конкретні структури, які мають загалом вести мовну політику в державі. А на сьогодні, здається, немає навіть програми з мовної політики.
— Чи змінилося ставлення до мови сьогодні порівняно, наприклад, з радянськими часами?
— Змінилося, але я не можу сказати, що змінилося повсюдно. Скажу так, в суспільстві є паралельні світи. Одні люди реагують на те, що відбувається в суспільстві, по одному, інші — по другому. Тобто, завжди будуть люди розумні, які дбають про рідну мову, розуміючи, що вони живуть в Україні, в державі, а не на якомусь, нікому не підвладному, хуторі. Якщо говорити про студентів, то це один із світів. Це люди освічені. Пам’ятаю, що у кінці 80-х років студенти взагалі не хотіли вчитися. Була, так би мовити, розруха, і молодь не бачила перспективи, не розуміла, для чого їй потрібно вчитися. Тоді були важкі часи. Це все тривало аж до 1996 го. Але поступово ситуація почала вирівнюватися. Молодь зрозуміла, що вища освіта потрібна. І тепер 70 відсотків студентів йдуть з конкретними намірами зайняти своє місце у суспільстві, досягати успіхів, удосконалюватися. Так само з мовою. Принаймні у київських вузах ситуація сьогодні набагато краща, аніж двадцять років тому.
— Мова наших вулиць, телебачення, реклами яке на вас справляє враження?
— Почнемо з того, що радує. Радує те, що коли звертаєшся українською мовою, то переважна більшість відповість, хай не цілим реченням, та все ж українською. Навіть, якщо людина не дуже володіє українською мовою, то хоча б кількома словами намагається спілкуватися українською. Дратувати може те, що все-таки культурний рівень наших людей недостатньо високий. І ще багато чого нам потрібно робити. Мене дратує рекламна продукція. Люди рекламують товари і при цьому залишаються на рівні жлобства. Адже їм шкода витрачати кошти на те, щоб справжній фахівець з мови оформляв їм тексти. Вони самі все зводять нанівець. На жаль, і сьогодні часто бачу безліч безграмотних написів, наприклад в гастрономі, у громадському транспорті... Якось я вказала на помилку в написі, але те, що я почула у відповідь, не підлягає будь-яким моральним правилам. Але це, так би мовити, паралельний світ.
Але є, повторю, й інші. Так, наші студенти, кажу про Київський інститут журналістики, сьогодні ставляться до мови з великим зацікавленням. Починають вводити в своє мовлення ті мовні одиниці, які вперше почули. Вони поважають свою мову, гордяться тим, що спілкуються українською. Цікаво й те, що корінні кияни теж не цураються державної мови, хоча так склалося, що в Києві переважно спілкуються російською. Студенти розуміють, що ці моменти треба берегти, нести в маси, поширювати. І я пишаюся тим, що вони працюють над удосконаленням української мови.
«День» вітає Людмилу Шевченко з днем народження та бажає їй міцного здоров’я, успіхів, вдячних студентів та наснаги.
