Людина на всі часи

Чим далі в історію відходить видатна і неповторна постать Євгена Кириловича Марчука, тим ясніше постає необхідність окреслити реальні масштаби цієї унікальної харизматичної  особистості — одного із визнаних будівничих незалежної Української держави.

Пріоритет у здійсненні цієї відповідальної місії мабуть має належати людям, які знали його особисто, працювали з ним пліч-о-пліч, були поруч з ним у його повсякденному житті.

Доля звела мене з Євгеном Кириловичем цілком випадково на самому початку доби незалежності України, десь у середині 1992 року. 

Це були складні, навіть буремні роки, коли закладалися підвалини української державності, формувалися підходи до визначення ролі та місця нашої країни у світовому співтоваристві, в архітектурі глобальної та європейської безпеки, окреслювались контури національної безпеки і зовнішньої політики України.

В суспільстві вирували гострі дебати, зіштовхувалися різні бачення та думки щодо майбутнього нашої країни  і необхідності формулювання першочергових завдань, які стояли перед українською державою на міжнародній арені, в розбудові інституційного механізму прийняття рішень в царині зовнішньої політики і безпеки.

Саме в такій атмосфері проводилися різні громадські заходи- наукові конференції, семінари, публічні слухання, експертні дискусії в інформаційному просторі з цих питань.

Активну участь в цих заходах, а інколи їх ініціаторами виступали зарубіжні фонди, академічні установи, громадські організації , а також структури, афілійовані з урядовими структурами іноземних держав, які мали принциповий інтерес до головного питання порядку денного : Куди прямує Україна? Якими будуть місце і роль молодої держави в новому геополітичному просторі?

Особливе занепокоєння наших партнерів викликала майбутня доля ядерної зброї на території України, проблема демілітаризації нашого збройного компоненту та його конверсії, формування безпекової політики держави та її структур.

До участі в таких дискусіях залучали українських фахівців, експертів, науковців, коло яких було доволі обмеженим на початковому етапі розбудови держави.

Імена їх були , як то кажуть, “ на слуху” і їх часто можна було зустріти на подібних заходах.

Запам”яталися принаймні два з них, які були організовані у 1992 році  відомою американською дослідницькою установою“ Ренд Корпорейшн” і були присвячені безпековому виміру політики України. На той час я був заступником директора Інституту міжнародних відносин Національного університету ім. Т.Г.Шевченка і мені запропонували виступити на двох конференціях з презентацією трактування концепту українського нейтралітету, задекларованого в перших засадничих документах України.

Згодом основні ідеї своїх доповідей я узагальнив у великій статті “Парадокс українського нейтралітету”, яку надрукували у двох випусках газети “Голос України” у вересні 1992 року і яка викликала жваву дискусію в експертному середовищі.

Саме це й стало приводом для зустрічі з Євгеном Кириловичем, який  на той час був Головою СБУ і активно займався розробкою проекту Закону про безпеку України.

Вислухавши мою точку зору щодо деяких аспектів міжнародного виміру безпеки нашої держави, він запропонував мені долучитись до групи консультантів, залучених до розробки цього документу. В ході обговорення проекту ми зустрічались декілька разів і я був приголомшений рівнем знань та інтелекту Євгена Кириловича, його обізнаністю зі світовим  рівнем наукової та практичної розробки проблем міжнародної та регіональної безпеки.  

Наші обговорення я називав про себе “ інтелектуальним бенкетом” і після них завжди залишався під великим враженням від самого факту існування на чолі державної безпекової структури такої харизматичної інтелектуальної фігури рівня “Людини епохи Ренесансу”.

Наші  “інтелектуальні бенкети”продовжувалися.

Через певний час, на початку 1994 року мені довелося взяти участь у програмі стажування, організованій декількома провідними університетами США. Після повернення додому під час зустрічі з Євгеном Кириловичем я поділився своїми враженнями від стажування та перебування в США, серед яких одним із найяскравішим став виступ президента Б.Клінтона  в Конгресі США зі щорічним посланням “Про стан країни”.

Пригадую, з якою увагою Євген Кирилович слухав мою розповідь і наприкінці висловив думку про доречність започаткування подібних щорічних виступів українських президентів у Верховній Раді України. Що мало викликати значний громадський резонанс і стало б консолідуючим чинником політичного життя українського суспільства. 

Згодом у нас таки була започаткована політична  традиція оприлюднення президентом щорічних послань в українському парламенті і я переконаний, багато в чому, за ініціативи Євгена Кириловича.

Особливий дар уважно слухати співбесідника, аналізувати сутність почутого, виокремити в ньому раціональне зерно чи свіжу ідею, яку можна використати на благо широкого загалу — одна з найбільш характерних рис Євгена Кириловича як непересічної особистості, інтелектуала, аналітика. 

Втім міг Євген Кирилович поставати і у іншій іпостасі — жорсткого переговорника, вольового, зосередженого і мудрого урядовця. Мені довелось бути присутнім в якості експерта на переговорах з  РФ щодо врегулювання питань чорноморського флоту під час перебування у Києві у вересні 1994 року російської урядової делегації на чолі з на той час міністром закордонних справ Росії А. Козирєвим.

В процесі підготовки до цих переговорів Євген Кирилович — на той час Віце-прем”єр з питань безпеки — зацікавився досвідом правового врегулювання американської військової присутності в Японії на початку 50-х років минулого століття.

Було очевидним, що “головного” російського дипломата в ході зустрічі вразила і здивувала обізнаність українського візаві   з історичними прецедентами вирішення проблем розміщення військових баз на іноземних територіях.

Спокійна, зважена і разом з тим жорстка і послідовна манера ведення непростих перемовин Є.К.Марчукомявно дратувала А.Козирєва. Його намагання займатися дипломатичною “еквілібристикою”, зверхня менторська тональність викладення російських позицій наштовхувалися  непохитність, стійкість, витримку та жорсткість глави української делегації. І на репліку Євгена Кириловича щодо того, що “не слід російським колегам вести себе з українськими партнерами як старший брат!” зніяковілий А.Козирєв поспішив відповісти: “ Ні! Ми не старший брат, пане віце-прем”єр! Ми скоріше за все — близнюки!” Подібні “ братерські” сентенції викликали у Євгена Кириловича промовисту  іронічну посмішку.

З “висоти” мого сьогоднішнього досвіду Посла можу з впевненостю стверджувати, що  Євгену Кириловичу були притаманні безперечний дипломатичний хист і бездоганна майстерність переговорника.

Він мав всі ознаки видатного дипломата і це дозволяло йому впевнено і комфортно почувати себе як у “зовнішньому середовищі” за кордоном, так і під час складних переговорів як  з партнерами, так і з противниками.

Без цього важко було б уявити Є.К.Марчука — миротворця. Євген Кирилович мав унікальний набір всіх якостей державного діяча і політика, вкрай необхідних для ефективного дипломата.

Це насамперед були здатність до стратегічного бачення розвитку подій, вміння максимально точно прогнозувати тенденції розвитку ситуації і запобігати  небажаного варіанту. 

Уміння в колосальному масиві інформації, що надходила до нього , побачити і виділити важливе і визначальне , здатність критично оцінювати данні та , головне, талант філігранно аналізувати проблеми і робити висновки, які бралися за основу для прийняття доленосних рішень. Це було  “ брендом Марчука”.

Серед цього універсального набору я би виокремив одну характерну рису, наявність якої бракує багатьом сучасним політичним діячам і публічним особам. Це — вміння доступно, зрозуміло, чітко  і переконливо висловлювати свої думки.

Слухати Євгена Кириловича було справжньою насолодою. Додайте до цього бездоганне володіння іноземними мовами , що робило з нього чудового комунікатора в іноземній аудиторії.

Заторкнувши тему “ Марчук і зовнішній світ”, я згадую деякі сюжети, пов”язаніз поїздками Євгена Кириловича за кордон.

Своїми враженнями від них він радо ділився  під час наших зустрічей. І вони зажди були яскравими, точними, характерно викладеними і тому незабутніми. Багато в чому цьому сприяла його захоплення фотографуванням. І це було навіть не хобі, а скоріше пристрасть, яка народжувала неповторні світлини.

Мені пощастило зустріти Євгена Кириловича в Токіо під час його візиту разом з Ларисою Олексіївною, головним редактором провідної щоденної газети “День”, до Японії у 2007 році, який був організований японським МЗС у  рамках програми “Запрошень представників еліти нових незалежних країн”.

На той час я  щойно приступив до виконання своїх обов”язків на посаді посла України в  Японії. Організатори розробили, як на мене, надзвичайно змістовну програму , якою передбачалися відвідання кількох міст Японії, до якої долучився і я за попередньою домовленістю з Євгеном Кириловичем.

Тому коли мене запитують про найбільші враження від 

“японського періоду” в моїй  дипломатичній кар”єрі, я завжди відповідаю “Візит Марчуків до Японії”.

Програма передбачала зустрічі подружжя Марчуків з представниками політичної і громадської еліти Японії, відвідання найвідоміших японських корпорацій, ознайомлення з культурною та історичною спадщиною Країни Вранішнього сонця.

На прохання гостей показати якусь неповторну яскраву “родзинку”, я запропонував екзотичну екскурсію на всесвітньо відомий об”єкт Токіо — токійський оптовий рибний  ринок Цукіджі. 

Організувати екскурсію та стати нашим гідом я попросив свого доброго знайомого — ректора одного з найстаріших приватних університетів міста Тама, неподалік від Токіо.

Професор Обара був  ректором “у третьому поколінні”. Його дід заснував цей навчальний заклад, а батько керував ним впродовж 40 років до того, як передати його сину.

Найкращого гіда було й годі шукати.

Ринок Цукіджі відкривається о четвертій годині ранку і основні торги, “рибний аукціон” починається о п”ятій.

Євген Кирилович перед екскурсією “озброївся” найсучаснішим фото і відео апаратурою і був готовий до репортажу з місця “токійського дива”( як назвав цей об”єкт Є.К)

Всі дива — і велетенські туші тунця, і свіжі представники мініатюрних дарів моря, майстерність торговців, унікальний талант аукціоніста, азарт учасників, які змагалися за відібраний ним товар, настрій, атмосфера — все було зафіксовано на фото і відеоплівку.

Вже після повернення в Україну  я зміг побачити цей фільм, знятий справжнім, без перебільшення, Митцем.

Та серед вражень після токійського візиту залишився не лише цей фільм, але і мої спогади про самого Євгена Кириловича — веселого, активного , красивого і точно щасливого з м”якоюпосмішкою і голосом глибокого “оксамитового” регістру.

Остання наша зустріч відбулася у 2019 році під час мого приїзду до Києва у відпустку з Австралії, де на той час я очолював Посольство України в Канберрі.

Ми зустрілися в районі Андріївського узвозу і провели кілька годин за  неспішною, розважливою бесідою про життя в Австралії та Україні, в основному зосередившись на ситуації на нашому Сході та безпосередніх враженнях Євгена Кириловича від процесу переговорів з Росією, в яких він був ключовою фігурою.

Його думки з цього приводу і професійні оцінки були вкрай важливими. Вражала характерна для нього спокійна і виважена манера його коментарів щодо актуального стану проблем, що обговорювалися у Мінську, а з іншого боку неприкрита стурбованість перспективою розвитку подій на Сході України.

Було очевидним, що говорить він про реальну екзистенційну загрозу  майбутньому нашої держави з російської сторони.

На завершення зустрічі я подарував Євгену Кириловичу блакитний берет австралійських миротворців, в якому він і сфотографувався зі мною в ту останню нашу зустріч.

З його дозволу я поширив на своїй фейсбук сторінці цю фотографію з підписом “Митротворець”.

Саме Миротворцем, у самому широкому значенні цього слова, він і був. Ця благородна місія відповідала масштабу його особистості.

Він залишив нас , не завершивши до кінця свою миротворчу місію. Однак його реальним реалізованим проектом, якому він присвятив своє життя, стала побудова незалежної української держави.

Нині Сили оборони України , для яких стільки було зроблено Є.К.Марчуком, на полі бою з російським агресором відстоюють життєздатність проекту “Незалежна Україна”, одним з авторів якого був Євген Кирилович.

Мене не полишає думка про те, що й до сьогодні постать Є.К.Марчука не до кінця осягнена і оцінена українським суспільством.

Я впевнений, що він був би успішним президентом України, його іменем мають називати вулиці та площі українських міст,  військові частини і навчальні заклади.

Без сумніву Академія СБУ пишалась би гордим ім”ям свого фундатора -  Є.К.Марчука.

Вірю, що час розставить все на свої місця.

Минуло не так багато часу після відходу у вічність цієї харизматичної постаті державника, воїна, миротворця. Попереду нові сторінки історії нашої держави, головною серед яких буде Перемога українського народу над ворогом.

І на цих славних сторінках історії України буде викарбуване ім”я Євгена Кириловича Марчука.

Микола Кулініч, Надзвичайний і Повноважний Посол України, травень 2023