Малювання під кобзарський реп

Нещодавно виповнилося 110 років із дня народження відомого українського кобзаря, архітектора та художника Георгія Ткаченка. Частину його картин столичні глядачі можуть побачити на виставці «Живописна Україна» у Музеї Івана Гончара, яка триватиме до кінця цього тижня. Всього у доробку художника кілька десятків картин, що зберігаються у різних музеях світу, але знаменитим він став ще й через те, що у ХХ столітті був єдиним бандуристом у світі, який грав на старосвітській бандурі, у той час, як його колеги користувалися сучаснішою — з більшою кількістю струн. Ще за життя Георгій Ткаченко встиг передати учням свої знання, і нині його традицію гри на бандурі продовжують представники так званої харківсько-зіньківської школи.

Відомий як автор акварельних робіт, Георгій Ткаченко найчастіше зображував на своїх картинах краєвиди, але не дикої, а облагородженої та одухотвореної природи: на кожній роботі обов’язково була присутня людина. За словами доктора мистецтвознавства Михайла Селівачова, ще одна тема, яку полюбляв митець, — це пам’ятки національної старовини (за фахом Ткаченко був архітектором, тому його увагу завжди привертали монументальні споруди, величні собори, старі будинки тощо). Виставка «Живописна Україна» презентує глядачам пейзажну тему творчості Ткаченка: верби на березі, троє братів-кленів, дорога у степу, але й ця частина його доробку дає зрозуміти, що автор картин — геніальний художник. А дехто з друзів митця називає ці роботи продовженням серії картин «Мальовнича Україна», започаткованої ще Тарасом Шевченком.

— Нині картини Георгія Ткаченка зберігаються у музеях Києва, Львова, Харкова, Петербурга та інших міст України та Європи, — розповів мистецтвознавець Михайло Селівачов. — Але важливо те, що митець живе поміж нами не тільки у картинах, а й у музиці. Наразі його учні відроджують давно забуті мотиви народних дум, яку раніше виконувалися під акомпанемент бандури, кобзи чи ліри. До речі, Ткаченко вважав, що найправильніше грати на бандурі, тримаючи її на колінах паралельно до корпусу — саме так робили незрячі кобзарі кілька століть тому, яким необов’язково було дивитися на струни інструменту — вони відчували музику серцем.

І хоча не всі учні Георгія Ткаченка дотримуються цього принципу гри, це не заважає їм відтворювати мотиви народних дум чисто та без фальші — так, як велів учитель. На думку музиканта Сергія Радька, щоб грати на бандурі, необов’язково мати добрий слух та голос — тут повинна бути душа. У душевності та щирості народних дум переконалися відвідувачі виставки «Живописна Україна», адже на її відкритті грали представники так званого київського кобзарського цеху. Під ніжний і водночас трепетний звук бандури співці виконували народні думи («Ой, ти пташко жовтобока», «Про Олексія Поповича» та інші). У тих, хто чув їх уперше, напевно, склалося враження, що виконується реп по-кобзарськи: той же самий речитатив, що й у сучасній музиці, тільки з іншими словами та інструментами.