На пороховій бочці

На території артбази (за Цвітохою на Хмельниччині) що стала сумнозвісною на весь світ через пожежу на складі боєприпасів, ведеться зачистка території. Лікарі Славутського військового шпиталю заявляють, що загрози життю їхніх пацієнтів (два офіцери, сім солдатів), які одержали поранення у цій пожежі, вже немає. Село, ще не отямившись від тяжкого струсу, обговорює надзвичайну подію, що сталася 6 травня.

У клубі якраз відбувалися врочисті збори з нагоди 60-річчя Великої Перемоги, коли раптом пролунали глухі вибухи. Люди вибігли на вулицю — від лісу, де склади на сотнях гектарів, сунула на Цвітоху сіра хмара диму, розповіла секретар сільради Тетяна Мащук.

«Повідомлення про це лихо прийняли по телефону за номером «01» о 16 годині 23 хвилини», — повідомив начальник Головного управління МНС у Хмельницькій області Петро Томчишин. Він вважає, що якби не професійні дії його підлеглих, то було б жахливіше, ніж у Новобогданівці. Такий же висновок робить і голова Славутської райдержадміністрації Галина Душнюк: «До атомної станції від складів — якихось два десятки кілометрів, до Славути — вісім». «Відвернули катастрофу. Пишемо реляції для нагородження рятівників Президентом України», — каже Петро Томчишин.

Ще ближче до місця, де горіло й гриміло, — військове містечко. Там — діти, дружини офіцерів і прапорщиків, до 300 душ. «Почалася евакуація з небезпечної зони. «Кинула» всі транспортні засоби, які тільки були», — продовжує Галина Душнюк. Відправили автобус і до села, де 996 чоловік населення. Дехто «самоевакуювався» — пішки, велосипедами, кіньми. Хто — у бік сусідньої Варварівки, хто — до віддаленішого райцентру, Славути. «Найвідчайдушніші залишилися вдома, у льохах пережили критичний період. Однак до села жоден снаряд не долетів», — згадує секретар сільради Тетяна Машук. За що також дякує пожежникам. Вказує на те, що, як розповідають старожили, тут зберігають боєприпаси ще від далекого воєнного періоду. Одначе тоді сторонніх і на гарматний постріл до складів не допускали. Усі обминали ті місця десятою дорогою.

Поки військова пожежна команда намагалася приборкати цю жахливу стихію, з усіх боків у напрямку артбази «летіли» спецавтомобілі МНС. «Залучили 63 хвогнеборців і 18 одиниць спеціальної техніки», — розповідає генерал-майор служби цивільного захисту Петро Томчишин, який особисто очолив процес гасіння пожежі. Протокольним стилем розповідає про об’єкт гасіння. «Сховище являло собою будівлю із цегляними стінами, шиферним покриттям на дерев’яній обрізці, довжиною 25 метрів, шириною — п’ять, висотою — три метри. Опалення й освітлення не було». А була значна кількість умовних вагонів, боєприпасів.

«Артснаряди, осколки падали під колеса спецтехніки, на рятівників. Розліталися на відстань до 250 метрів навсібіч, а до сусіднього складу — якихось 20 метрів. Горіли дерева, трава. Гриміло безперестанку», — «малює» майже апокаліптичну картину Петро Томчишин. Радіє, що жоден із його підлеглих не постраждав: «Бо виконували всі правила з техніки безпеки. Наче з пекла повернулися, та всі живі-здорові».

Справу веде військова прокуратура, і, звісно ж, суворо зберігаючи таємницю слідства, коментарів не дає. «Людський фактор», — вважає начальник Головного управління МНС у Хмельницькій області Петро Томчишин. Такої ж думки і голова Славутської райдержадміністрації Галина Душнюк.

Славутський район давно вже названо пороховою бочкою, на якій місцеве населення, ясна річ, «сидіти» не бажає. Передусім мотивує свої небажання тим, що під боком — ХАЕС. Мовляв, навіть незаряджена рушниця раз на рік стріляє, а тут заряджена й перезаряджена безліч разів. Реальні кроки зі зміцнення безпеки складів неподалік АЕС було зроблено під час керівництва МО Євгена Марчука та на той час командуючого Західним оперативним командуванням Миколи Петрука. Зі складів було вивезено ракетні боєприпаси, які в разі НП «летять» далеко.

Населення району покладало надії на генерала Кузьмука: демілітаризує мальовничу місцевість. На території району — Дятилівка, село, де народився батько генерала. Дятелівка навіть зробила музей з хати, де минали літа предків екс-міністра. Він востаннє прибув у село, коли вже вдруге очолив військове відомство. Його гарно зустріло тодішнє обласне, районне начальство і, кажуть, нагадало про ті склади боєприпасів: робіть щось. Пообіцяв...

«Якраз напередодні цієї пожежі звернулися у відповідні інстанції із заявою про те, що давно наспіла пора прибрати оцю порохову бочку», — говорить Галина Душнюк.

У нас отак: поки грім не вдарить. На жаль, уже далеко не вперше вдарив. Новий міністр оборони натякнув на якусь диверсію. Від гіпотези протягло холодом боротьби з контрреволюцією. Чому ж ніхто не протистоїть невідомим диверсантам, які заховалися в лісах за Цвітохою й дали про себе знати?