Навіщо політикам «підтанцьовка»

«Все будет ха-ра-шо», — обіцяє рядовим жителям країни Вєрка Сердючка й заявляє про намір створити свою партію й стати депутатом парламенту майбутнього скликання. Не поспішайте сміятися, це зовсім не епізод із чергового виступу відомої провідниці. Це реальні плани Андрія Данилка. І ці «наполеонівські» плани автор сценічно-комедійного образу озвучив недавно в ході ХVI Міжнародного фестивалю мистецтв «Слов’янський базар», який пройшов у білоруському Вітебську. За ствердженням інтернет-видань із посиланням на «Эхо Москвы», Андрій планує організувати передвиборний блок під назвою «Проти всіх», бо люди в Україні «не розуміють за кого їм голосувати, вони втомилися від виборів, консолідації і конфронтації». Андрій Данилко впевнений: Сердючка може битися й кричати у Верховній Раді не гірше нинішніх власників депутатських значків. Данилко зізнається, що його героїня навряд чи ходитиме на засідання парламенту у своїх сценічних костюмах, але при цьому іронічно додає: «Хоч зараз там стільки смішних персонажів, що в появі Сердючки з зіркою на голові не було б нічого дивного».

Директор аналітичного центра «Стратегма» Юрій Романенко вважає, що в Сердючки є всі шанси втілити політичну мрію в реальність: «У країні зросла кількість тих, хто розчарувався, хто голосує проти всіх і хто вже не може сприймати нинішню політику без сміху. Невипадково, що найрейтинговішими сьогодні є гумористичні телепередачі, що висміюють політиків та їхні вчинки. Вся роль Андрія Данилка, а точніше створеного ним образу, зводилася б до того, щоб смішити людей, доводячи до абсурду, розвінчуючи нинішню політичну ситуацію», — вважає експерт.

«Головне завдання Верховної Ради України — створювати якісні закони, які повинні працювати. Тому в парламенті повинні бути професійні законодавці, а артистам і спортсменам місце на сцені й на рингу», — так прокоментував «Дню» естрадні контури вітчизняної політичної картини перший президент незалежної України Леонід Кравчук.

Тим часом, потрібно зазначити, що участь зірок естради й спорту у виборчих політичних марафонах аж ніяк не «ноу-хау» кампанії 2007. Пригадаємо Софію Ротару в п’ятірці списку партії Литвина в минулому році, Віталія Кличка в голові списку Пора-ПРП, Руслану Лижичко в пулі нашоукраїнців і т.д і т.п.

Володимир Малінкович, директор Українського відділення Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень переконаний, що естрадні нотки в українській політичній пісні — це банкрутство наших політиків: «Вони беруть на перші місця популярних людей незалежно від того, який позитивний внесок від них потрібно отримати в парламенті. Це, на мій погляд, свідчення того, що партії будь-якою ціною хочуть прорватися до влади й ставлять на голий популізм, незалежно від можливих результатів».

Керівник соціологічної служби «Український барометр» Віктор Небоженко констатує: «Це загальносвітова тенденція. Якщо ви звернете увагу на найдемократичнішу країну світу — США, то вони беруть взагалі третьорозрядних акторів і роблять із них губернаторів штатів і президентів. Але в нашому випадку все набагато гірше. Це результат того, що протягом останніх п’яти років українська політика трималася виключно на персонах: Кучма, Мороз, Ющенко, Тимошенко. І зараз входження в політику представників масової культури та естради стало доказом того, що провідні політичні сили не мають чітких ідеологічних відповідей, які б дозволили населенню їх розрізнювати. Тому вони вважають за краще знов активно використати персональну складову». Луценко на чолі списку — яскравий тому приклад (якого злі язики охрестили «зіркою Давида» (видимо, натякаючи на Жванію).

Кандидат у депутати ВР від блоку «Наша Україна — Народна Самооборона», політолог Олесь Доній упевнений: «Українські політики дуже бояться конкуренції, тому заради власного тихого сну партійним босам вигідніше протягнути в парламент шоу-герлз і шоу-бойз. «Маскультизація» політики стає все помітніше. Крім високого сценічного або спортивного іміджу, важко говорити про їхні політичні погляди. У той час як за їхніми спинами «сірим» політикам простіше займатися своїми справами».

Перефразовуючи класика можна сказати: політика — театр, політики — актори. Так було, так є, але хочеться, щоб було по-іншому. Хочеться, щоб український голос підкоряв світ і співав на біс, хочеться, щоб українській силі й майстерності стоячи аплодували іноземні глядачі на боксерських поєдинках, футбольних матчах або тенісних турнірах. Аналогічно хочеться, щоб законодавство на політичній ниві країни сіяли фахівці в цій галузі. Адже, зрештою, що посієш — те пожнеш. Заява Вєрки Сердючки про бажання боротися за місце під парламентським сонцем — це, насамперед, виклик творцям нинішньої політичної історії, які яскраво продемонстрували свій «рівень».