Не дивно

Закордонні вуличні театри в Києві загалом не новина, хоча й виступають нечасто. А втім, вуличний театр, що виступає на воді, до нас завітав уперше.

Трупа «Ілотопія» приїхала до нас із виставою «Дивацтва на воді» в рамках щорічного фестивалю «Французька весна». Ажіотаж перевершив, імовірно, найсміливіші очікування організаторів. Потяги метро в бік Гідропарку минулої суботи йшли забиті вщерть, сама станція — на початку квітня зазвичай ще порожня — була небезпечно переповнена, і при тому транспортники не відкрили другий вихід, чим створили жахливу штовханину. Враження складалося таке, наче десь на острові має відбутися футбольний матч або концерт рок-зірок калібром не меншим за «Роллінг Стоунз».

Дійство розпочалося після заходу сонця. Як можна було зрозуміти, драматургія «Дивацтв на воді» будувалася на зіткненні звичної реальності та світу сновидінь. Спочатку з’являлися доволі буденні речі й герої: автомобіль-таксі, велосипедист на «сухопутному» біциклі з шлейфом бризок з-під заднього колеса, матуся з дитячим візочком, прибиральник, який підмітав воду, заклопотаний добродій під деревом трохи далі від берега, любитель довгого сну, що виїздив на ліжку з пуховою периною. Після появи останнього випливли більш фантастичні персонажі: двійко вояк-янголів з вогняними списами, на гондолах — носи човнів так само палали; довжелезна пірога, оздоблена двома рядами смолоскипів; дама у величезному червоному криноліні, що стояла на колесі, котре обертав зсередини працьовитий актор; моторний човен, що тягнув за собою низку підсвічених водяних коліс меншого діаметру; пан у білому з підпаленою головою, плюс, певна річ, — феєрверки, багато феєрверків.

Театри на воді — давня європейська традиція; судячи зі свідчень сучасників, у тій-таки Франції за часів розквіту монархії, у ХVII—ХVIII столітті, це була улюблена забава аристократії. Безумовно, з тих часів багато що змінилося, але певні принципи, очевидно, лишилися. Важлива передусім видовищність; вкласти ж якісь глибокі смисли, розповісти більш-менш складну історію в подібному жанрі просто технічно неможливо: в першу чергу це карнавал, основа якого — ефектні виходи кожної нової маски або споруди. І саме з точки зору ефектності «Дивацтва на воді» не вразили. «Ілотопія» грала на обширній поверхні темної води; на такому тлі потрібні великі, яскраві об’єкти, різноманітні джерела світла. Натомість найпотужнішою була банальна різнокольорова підсвітка з берега; серед декорацій похитувалися кілька достовірно відтворених ліхтарних стовпів, але жоден з них... не горів — величезне упущення у світловій гамі спектаклю.

Практично всі елементи сценографії мали б бути, як зазначено вище, гіпертрофовані. Тому, наприклад, серед маси темної води губився автомобіль завбільшки з наш старий «Запорожець», не виглядали цікаво ані прибиральник, ані матуся з візочком, ані велосипедист — в них не було нічого казкового, нічого фантасмагоричного — звичайні люди і звичайні предмети, що плавають по Дніпру на невеликих плотиках. Більше враження справило ліжко з торшером — саме через його «гуліверівські» розміри; виконавець, сидячи на ньому, послуговувався довжелезним веслом, а потім вибивав пірину, вкриваючи воду довгими смугами пір’я. Запам’яталася жінка у величезній червоній спідниці верхи на рухомому колесі, надто ж коли з осей заструменіли снопи білого вогню. Решта трюків виглядала доволі банально, а найбільш яскравим став салют; однак такі салюти можна побачити на будь-яке свято, й навіть не в центрі міста. Що ж до втілення якої-ніякої сюжетної ідеї, то з цим не склалося зовсім: у другій половині «Дивацтв» виконавці вчинили малозрозумілу метушню на невеличкій ділянці водойми.

Здається — або «Ілотопія» стабільно страждає через слабку режисуру, або вистава розрахована на меншу водойму (ставок, наприклад) і набагато меншу кількість глядачів, до того ж і не вся техніка спрацювала. В будь-якому разі результат один — не дуже дивно.