Не програвати стало нормою

Україна — Норвегія — 0:0. Перш ніж робити висновки і припущення, слід повернутися таки до гри, яку наша національна команда успішно не програла. І це не жарт — реально до перемоги були ближчі гості, і невдоволення норвезьких тренерів нічийним результатом, озвучене по гарячих слідах Йоханом Сембом не виглядало нещирим. Думку керівника нашої команди вкотре озвучено не було.

Реально із дій нашої команди, які могли б сприяти успішному результату, можна відзначити хіба що зміну «нещасливих» жовтих футболок (поразка і дві нічиї) на «щасливі» сині (дві перемоги). Однак і це не допомогло успішно зіграти з норвежцями. Навряд чи після цього наші тренери відмовляться ще від десятку ритуалів і прикмет, які ніби приносять удачу. Бо її може принести лише гра, котрої у нашої збірної поки не видно. Того рівня, на якому грає сьогодні Україна, вистачає саме на те місце, яке наші посідають у відбірковій групі.

Гостям із Скандинавії, як відомо, нічого окрім престижу, захищати в Києві не належало. Розуміючи це, а також той факт, що кожен виступ під прапором національної збірної є самоцінним, гості виступили напрочуд грамотним і раціональним колективом, націленим, треба думати, вже на відбірковий цикл Євро-2004. Побудувавши захисні порядки із десяти гравців, норвежці дев’яносто хвилин спостерігали за марними спробами українців пробитися до своїх воріт, очікуючи нагоди для результативної контратаки. Двічі їм це майже вдалося, але мяч пройшов у кількох сантиметрах біля стійки наших воріт. Гол у ворота Шовковського поставив би жирну крапку на всіх наших надіях. Розуміючи це, українці протягом усієї гри намагалися бути уважними в обороні. Окрім того, що вайлуватого велетня Карью стерегли мінімум двоє наших кращих захисників, решта гравців оборони намагалася не ризикувати, віддаючи м’яч тільки на партнера, який був вільний, тобто передаючи м’яча в основному впоперек. Забезпечивши таким чином надійність тилів, наші стикалися з не менш надійними тилами норвежців, подолати які можна було або за рахунок нехарактерного для наших дрібного пасу, або за рахунок індивідуальної майстерності. Не вийшло.

Існує традиційна спокуса послатися на невезіння, яке не дало Шевченкові та його партнерам реалізувати кілька створених ними напівмоментів біля чужих воріт. Якщо ж від спокуси відмовитись, то очевидним стане те, що організувати штурм воріт суперника класу норвежців нашій збірній у нинішньому її стані просто не до снаги. Посилати ж команду на авантюрний штурм означало ризик програти у відкритій і запеклій боротьбі. Може була якась вища мудрість в тому, що навіть в останні хвилини гри наші не кинулись в атаку всією командою, розчарувавши 42 тисячі глядачів, які, як було повідомлено, прийшли на футбол у досить несприятливу погоду.

Глядачі, ясна річ, молодці, хоча вказана їхня кількість видається дещо завищеною. З іншого боку, якщо виступ національної збірної не проти Німеччини, Франції або Росії, а в пересічному загалом матчі збирає в столиці таку аудиторію, виходить що народ врешті зрозумів різницю між збірною і київським «Динамо». В чому ж ця різниця?

У світовій спортивній пресі вже не перший рік триває дискусія щодо того, що європейські суперклуби, які є сьогодні варіантами збірної світу, виглядають сильніше за національні збірні країн, де виступають, що «Реал»(Мадрид) сильніше за Іспанію, «Баварія» — за Німеччину, «Манчестер Юнайтед» — за Англію, «Лаціо» чи «Ювентус» — за Італію. В Україні подібна дискусія є дещо передчасною, тим більше що є приклад Франції — чемпіона світу й Європи, де немає сьогодні суперклубів, а збірна є, та ще й яка! Зібравши французів iз різних країн, тренери збірної цієї країни, побудували командну гру саме збірної, яку ні з чиєю не сплутаєш. Гра нашої, української збірної досі була коли покращеним, коли погіршеним варіантом гри київського «Динамо». У суботній грі з Норвегією почався новий етап в житті нашої головної команди. Вперше Валерій Лобановський поступився багаторічними принципами і не замінив відсутніх iз різних причин основних «збірників» динамівцями навіть із другого складу команди (згадаємо Кернозенка і Косовського у грі з Польщею). Поява в основному складі Зубова і Парфьонова, яких ажє ніяк не запідозриш у відповідності динамівській моделі, виглядає як спроба пошуку нових, відмінних від динамівських, варіантів гри збірної. Задум гри із двома опорними півзахисниками виглядав цікаво. Непоганою була моментами на правому фланзі «донецька вісь» Старостяк — Зубов, до якої тяжів Тимощук. Чому це все не спрацювало на таку потрібну перемогу? Тому що команда вперше грала саме так, а офіційна гра, від якої залежить подальша турнірна доля — не найкраще місце для експериментів. Як тут не згадати проігноровану нашими тренерами можливість зіграти у квітні-травні два товариських матчі на рівні збірних, де якраз і можна було перевірити нові варіанти гри, дати новачкам необхідний досвід. Боляче було дивитися на Співака, який, вийшовши на заміну в грі з норвежцями, так і не подолав хвилювання, так і не знайшов спільної мови з партнерами, хоча мав би підсилити гру на лівому фланзі нашої атаки.

Безумовно, часу на особливі експерименти немає. Вже завтра нова гра з Уельсом, в якій теж конче треба перемагати. Вже ясно, що перше місце у нашій відбірковій групі дістанеться команді Польщі, а нашим належить виборювати другу позицію в суперництві з білорусами. На відміну від перемоги в групі, це завдання для збірної України є цілком реальним в обставинах, що склалися на сьогодні. Після прикрої невдачі в стартовій грі з Польщею наша команда ще жодного разу не програла. Подібний результат хоч і не виводить в лідери, але принаймні залишає надію. Не програвати навчилися. Тепер час перемагати.