«Не треба реабілітувати злочини, треба реабілітувати народ»
Про безповоротне примирення двох народів — у відповідях директора Інституту філософії НАН України Мирослава ПОПОВИЧА .
— Як ви гадаєте, чому досі в Польщі є організації, які виступають проти примирення між українським і польським народом?
— Нічого несподіваного в поведінці ультраправих немає. Вони завжди вели себе дуже агресивно. Мені здається, що зараз в Польщі після поразки лівих сил на останніх виборах у суспільстві створився дисбаланс на користь правиці. Тому голосніше лунають «екстраправі» голоси. Але вони завжди були проти: є люди, які або самі воювали в Армії Крайовій, або їхні батьки, або хтось постраждав із сім’ї. Хоча це зовсім не означає, що такі люди стали жертвою волинських подій і обов’язково повинні мати камінь за пазухою. Серед цих людей різне ставлення. Тому загалом, кажучи, тут нічого несподіваного немає. I в нас будуть люди, які будуть проти примирення.
Завжди будуть люди, яким із політичних міркувань буде вигідно грати на якихось драматичних подіях минулого. У переважній більшості випадків ці люди особисто ніякого відношення до трагічного минулого не мають. Їм просто вигідно на цих хвилях проводити свої політичні комбінації. Хіба ви думаєте, що люди, які оголошували всіх «помаранчевих» бандерівцями, справді знають, хто такі бандерівці і хто такі помаранчеві? Адже є люди, які сьогодні вважають, що всі, хто робив помаранчеву революцію, діяли за американські гроші, будучи натхненими бандерівськими ідеалами.
— Можливо, мова може йти лише про кілька відсотків тих, хто не сприймає ідею примирення?
— Наскільки я розумію, мова йде про більшу кількість. Нам це важко зрозуміти, але поляки в основному мали контакти з гострим антипольским елементом серед українців, оскільки між собою конфліктували озброєні формування. Серед поляків існує узагальнений образ українця, який нам може видатися просто дивним. Тому нам не завжди легко доводити в Польщі якусь «інакшість». Хоча агресивну налаштованість у Польщі зустрінеш не часто.
— Яку політику мають проводити Україна і Польща, щоб безповоротно перегорнути трагічну сторінку у відносинах?
— Треба говорити правду про те, що було. Тільки це зніме напруження. Iснує християнська формула, яка згладжує все: простіть нас і ми вас прощаємо. Треба визнати, що були загони, які нищили поляків, і була аналогічна польська реакція. Треба сказати, що ми з цим не хочемо мати нічого спільного. I не треба виправдовувати, реабілітувати злочини. Треба реабілітувати народ. Це загальна підстава, яка дасть можливість нам поліпшити наші стосунки. Тоді буде легко справитися з крайніми елементами, які поки що існують.
— А вся правда вже сказана?
— Ні, не вся. Ніхто не розповів про історію всебічно. Наприклад, у Польщі видано двотомник батька і дочки Владислава і Єви Семашків. Це жахливий збірник документів. Але має бути такий самий опис із українського боку. Це не рахунок, який ми один одному представляємо, це — поклін пам’яті тим, хто загинув.
— Хто має взятися за цю роботу?
— Усе має робитися в звичайному порядку. Слід створити належні умови для вивчення історії. Скажімо, в Польщі існує інститут національної пам’яті. Маємо створити подібний інститут в Україні, який зможе порушити будь-яку наукову проблему. Потрібна велика фактологічна робота. Ми уміємо плакати, але коли йдеться про те, що треба порахувати, то виявляться, що всі інші поіменно знають своїх жертв, а ми оперуємо загальниками.
— Чому цього інституту досі не створено?
— Я думаю, що все застопорилося на рівні міністерства фінансів: там кожну копійку зараз рахують, і правильно роблять. Але є речі, які треба робити незалежно від того, який стан iз фінансами. Це не великі гроші. Зарплати для науковців у нас такі, що вважайте, вони на громадських засадах працюють.
