Не йдіть, труханівцi!
Пішохідним мостом, що з’єднує правобережний Київ iз мальовничим островом Трухановим повiльно йшли в основному немолоді люди. Це збиралися на свою традиційну весняну зустріч труханівцi. Ті, хто народився на острові, жив, бігав до школи та йшов на Велику Вітчизняну.
Після війни труханівці повернулися на попелище. У 43- му фашисти спалили їх містечко... Житло вони отримали в різних районах столиці. Але ой як тягнуло всіх на рідну землю. Едуард Мар’янович Бравер, який під час війни літав на скромному «розвідникові» По-2 (пам’ятаєте літаки з фільму «В бій йдуть тільки «старики»?) згадує:
— На острів я приходив частенько. І частенько зустрічав там своїх. Але не тільки відчуття відсутності батькiвської хати засмучувало душу. Ми зрозуміли, що вже не можемо один без одного. Адже в кожному з нас живуть частинки однієї загальної пам’яті — про Труханів острів і про його людей. У тому числі про тих, кого забрала війна.
Так народилося унікальне земляцтво «Труханів острів». Його активісти потурбувалися про увічнення історії острова. На зеленому лужку праворуч центральної алеї з’явився невеликий меморіальний комплекс: фігура солдата біля човна, що обвуглився, пам’ятна дошка на гранітній брилі. Серед труханівців було п’ять Героїв Радянського Союзу, відомі партизани. До речі, Раїса Окіпна — акторка і розвідниця — також мешканка острова. Спільними зусиллями труханівці пишуть книгу спогадів. Голова правління земляцтва Євген Леонідович Тамаров багато зробив для того, щоб ніхто не був забутий, щоб всі загиблі в часи війни були занесені до Книги пам’яті.
Вони тримаються. Тримаються, незважаючи на всі образи та труднощі життя (55 років тому, коли вони завоювали Перемогу, хіба ж думали, що ТАК доживатимуть?). Тримаються, тому що два рази на рік — у травні й у вересні — на них чекає радість зустрічі зі своєю юністю, із земляками — труханівцями. Але, на жаль, когось вони з кожним роком втрачають. Оксана Аркадіївна Грудзинська, що виховала не одне покоління митців-керамістів, прийшла на нинішню зустріч без чоловіка, а Тарас Григорович Шарай — без старшого брата. Леоніда Григоровича Шарая нещодавно не стало. Коли мені повідомили про це, я відчула гіркоту й вину. Скільки разів обіцяла зазирнути в майстерню цього художника-монументаліста, славної, молодої душею людини. Не встигла! Марно намагалася пригадати чиїсь поетичні рядки про те, що зустрічі зі стариками надовго відкладати не можна... Проте це й без поета зрозуміло.
