Неювілейна річниця Емського указу
Цього року «емська дата» є неювілейною, тому є певні підстави думати, що комплекс проблем, пов’язаних із наслідками впливу варварського указу на дальший розвиток української мови і — ширше — українського духу, залишиться поза увагою журналістів і дослідників. Але ж ці проблеми існують, від них нікуди не дінешся, отже, їх треба розв’язувати спільними зусиллями громадськості, а для цього, передусім — думати над ними.
Поставимо собі, перш за все, просте запитання: чому імперська влада Росії, в особі Олександра II, Олександра III, Миколи II, так і не змогла знищити рідну мову українського народу — хоч завдання таке ставилося (тут не змінює суті справи те, що еліта імперії чинила так через невизнання існування окремої української мови, вважаючи її за діалект російської — результат той самий)? А тому, що українська нація відповіла єдино гідним способом, котрим тільки і можна було врятувати свою душу — мовою: висунула зі своїх лав геніїв, — Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Михайла Грушевського... Політичні заборони виявилися безсилими перед нестримною волею народу. Але, аналізуючи все те, що відбувається в сучасній незалежній Україні у мовно-культурній сфері, відверто кажучи, доходиш висновку: якщо стан справ не змінити найближчим часом, то, як і за часів Олександра II, знов може загрозливо постати питання: бути чи не бути українській мові? Якщо збережеться таке співвідношення україномовної і російськомовної преси, якщо українська книга залишиться в такому упослідженому стані, як і зараз — то не треба для знищення нашої мови ніяких «высочайших актов». Безумовно, заходи слід вживати термінові, комплексні й негайні. Потрібна не лише політична воля вищого керівництва. Мова виживе, якщо нація знайде в собі сили на потужний духовний злет.
