«Оксамитовий сезон» —

«БАДЬОРА КОРОВА» ТІЛЬКИ ДЛЯ МУЖИКІВ

Сьомий Міжнародний фестиваль телепередач «Оксамитовий сезон» стартував з Одеси. Там нас чекав теплохід «Тарас Шевченко», який повинен був взяти курс на Ростов-на-Дону. Ростовчани запропонували шикарну програму зустрічі та всіляке сприяння в підготовці відкриття. Все логічно, враховуючи, що нинішній рік — рік України в Росії. У 2003 році буде навпаки. Безпрецедентним є і той факт, що «Тарас Шевченко» з «Оксамитовим сезоном» на борту — перший пасажирський корабель, який зайшов у російські води за 11 років української незалежності. З цього приводу українська і російська митниця були коректні, але особливо суворі: довелося заповнювати неміряну кількість декларацій, де всі клялися, що ні зброї, ні наркотиків не збираються провозити на святу російську землю. У зв’язку з тим, що цнотливість втрачалася вперше, у російської митниці не знайшлося власних посадочних талонів і симпатичні жінки в прикордонній формі люб’язно видавали всім талони «Аерофлоту».

Ростов, незважаючи на 40 градусну спеку, зустрів напристані бадьорим козачим співом, бурхливим інтересом місцевих ЗМІ та простих ростовчан, які приходили до корабля запросто поспілкуватися із зірками телебачення. Журналісти гуляли містом, отримуючи масу задоволення від товарів народного споживання. Погодьтеся, важко не купити морозиво «Бадьора корова» чи не закурити цигарки під багатозначною назвою «Мужик». Горішки «Від світання до смеркання» мене доконали: на упаковці абсолютно ошалілий ковбой якось дивно скалився та витріщав очі.

У Ростові свято дотримуються традицій і страшенно пишаються своєю історією. Якщо послухати ростовських екскурсоводів, то буквально кожний особнячок у славному місті Ростові має свою історію, як правило, захоплюючу і авантюрну. Остаточно ми в цьому пересвідчилися під час екскурсії до станиці Новочеркаська. Тут по можливості збережено все, як було в ХVIII столітті: курені, чудовий Воздвиженський військовий собор, дивовижний музей козацького побуту. Знаєте, звідки пішло слово балясничати? Балясники — симпатичні різьблені балкончики в куренях. Туди виходили жінки козаків, щоб поплескати язиком у вільну хвилинку. До речі, процедура одруження до середини ХIХ століття досить довго залишалася виключно демократичною: досить було вийти на козацький круг (збори) і сказати, що береш за жінку Маню чи Таню. Проте і з розлученнями особливо не церемонилися: якщо Маня чи Таня не виправдовували надій, на тому ж кругу через рік можна було звільнити їх від посади. Суворі, однак, вдачі на землі, де шуба коштувала дорожче за будинок, а чай пили з ікрою, тому що, як ви можете здогадуватися, ікра на Дону в той час була 10 копійок за кілограм і в будь- яких кількостях.

Станичники стверджують, що Дон — ріка сувора, повені на Кубані не рідкість, і від куреня до куреня часто плавали в маленьких ненадійних човниках під назвою «каюк». Човники часто перекидалися, народ тонув ні за що, ні про що — так і народилося відомий всім вислів «тобі каюк».

Найбільше мені сподобалася в музеї народного побуту колоритна скляна карафа. На дні її умільці якимсь чином відливали маленького чортика, який курить трубку. Причому видно його стає тільки тоді, коли ті, що розпивають, виливають із карафи залишки вмісту і оголюється дно. Звідси, і напитися до чортиків. Відчуваєте, скільки чудових прислів’їв нам подарувала прекрасна ростовська земля. З чортиком, до речі, ще не все. Найкрутіша фішка в тому, що він вбирає в себе небагато рідини. І якщо перед сном карафу перевернути, то до ранку на похмілля він націдить вам якраз 50 грамів. Як можна після цього дивуватися, що Хома блоху підкував?

ХОЧЕТЬСЯ ЗАДОВОЛЬНИТИ ЦІКАВІСТЬ ЗА КАЗЕННИЙ РАХУНОК

Перед відкриттям фестивалю до Ростова прилетіла московська делегація. Члени журі — відомий московський телекритик і ведуча Прес-клубу на РТР Ірина Петровська та відомий постановник мюзиклів Євген Гінзбург («Секрет її молодості», «Мелодії Верійського кварталу», «Бенефіс» та ін.) прийшли на прес- конферецію через 20 хвилин після того, як з’явилися на судні, за твердженням, абсолютно немиті. Трохи пізніше з’явився елегантний у свої 75 років Ігор Дмитрієв (нещодавно в Санкт-Петербурзі з великим розмахом святкували ювілей артиста).

Потрібно сказати, що «Оксамитовий сезон» — фестиваль не тусовочний, а виключно робочий. Про це говорили незмінний президент фестивалю Валерій Іваненко і голова правління Міжнародного благодійного фонду «Фестиваль телепрограм Оксамитовий сезон» Володимир Іваненко. Ірина Петровська, яка пожертвувала відпусткою заради фестивалю, сказала, що дуже розраховує на нові телевізійні враження: «Хочу задовольнити цікавість за казенний рахунок». Євген Гінзбург був більш категоричним: «Я дуже люблю робочі фестивалі, на тусовочних, в основному, спиваєшся. У мене немає надій на російське ТБ, я його не люблю. Хочеться дізнатися, що відбувається за межами Росії». Представниця України в журі, відома телеведуча Тетяна Цимбал нарікала на відключення російських каналів і сказала, що їй цікаво абсолютно все.

Увечері Річковий порт розцвів феєрверками та наповнився гулом голосів сотень людей: ростовчани прийшли на урочисте відкриття фестивалю. Його вели Валерія Іваненко та багаторічний друг фестивалю відомий російський телеведучий і музикознавець Святослав Белза. Руслана Лижичко вмить завела натовп безсмертним хітом «Червона рута», блискучий вокал продемонструвала Самая Т, Володимир Засухін заспівав знамениті «Другие берега» (за чутками, улюблена пісня нашого Президента), фурор зробили Таїсія Повалій та Пилип Жмахер. Ну, і на закуску «Брати Карамазови»! І, запевняю вас, Ростов не скоро забуде цей концерт!

ЩО ПОПЕРЕДУ?

А попереду найцікавіше: Ялта, Севастополь, Болгарія. Перегляд сотень фестивальних програм, круглі столи з Олександром Рутковським на найгостріші теми (як вам, наприклад, тема «ТБ і сором»?), концерти, творчі вечори, презентації та багато іншого. Одним словом, клондайк для журналістів. Розповідь про це попереду.

А поки наприкінці розповім байку від Ігоря Дмитрієва. Гуляючи по місту Ростову, він задумливо розповідав мені та моїй колезі про першу зустріч із Шолоховим: «Дорогенькі мої, Ростов — місто, куди я приїхав на зйомки свого першого фільму «Тихий Дон». Молодий, нікому не відомий актор. Я вийшов з потягу на ростовському пероні і перша людина, яку я побачив, був Михайло Шолохов. Я з трепетом втупився на письменника (адже на роль мене затверджував він і Сергій Герасимов). Зрозуміло, що Шолохов мене не впізнав і пройшов мимо, а я тихенько за ним». «До буфету?» — запитали ми одночасно з надією. «Ні, він на хвилинку зайшов за вантажні контейнери, розумієте навіщо, — під наш істеричний регіт закінчив Дмитрієв. — Така була моя зустріч з великим письменником».