Парадокси пам’яті: від Соловків до... Паніковського
Поява цього монумента — безперечно, запізнілий, але через це не менш очікуваний і запитаний акт історичної справедливості. Адже Курбас був не просто режисером чи реформатором сцени — він дав українському театрові щось більше, що коротко можна назвати новими орієнтирами для життя. Саме він уперше зажадав від актора осмисленої роботи над роллю, ввівши поняття «інтелектуального Арлекіна» — тобто виконавця, який не просто завчено рве пристрасті на шматки, як це від бувалося, та й зараз відбувається на нашій сцені, але глибоко проробляє й проживає роль на філософському, етичному, психологічному рівнях. Цієї й багатьох інших рішучих новацій казенне мистецтво пробачити йому не могло. Важливо було не просто фізично знищити Курбаса, але й убити його після смерті, стерти саму пам’ять про нього. І це майже вдалося. Дуже довго, після жорстокої страти (до чергової річниці Жовтневої революції!) на Соловках 1937 року й багаторічного забуття, ім’я Леся Степановича залишалося для українського суспільства під фактичною забороною. Дуже довго студентів Київського театрального інституту навчали за зашкарублими корифейськими приписами. І, як здається, сьогоднішній плачевний стан української сцени багато в чому зумовлений наслідками цієї катастрофічно тривалої страти.
На жаль, і нинішня подія, серед усього іншого, виявила, що значення Курбаса для нашої культури, як і раніше, усвідомлене лише на рівні рознарядки, протоколу. Так, київський міський голова Олександр Омельченко, який відкривав церемонію, обмежився вичитуванням з папірця, затинаючись, основних дат із біографії Курбаса, не сказавши жодного слова від себе, в чому впадала у вічі цілковита байдужість до головної персоналії торжества. З більш душевними промовами виступили голова Спілки театральних діячів України Лесь Танюк і художній керівник Київського молодого театру Станіслав Мойсеєв. Був присутнім також нинішній керівник Національного театру імені Івана Франка Богдан Ступка. Статую фундатора легендарного «Березоля» в добротній соцреалістичній манері виконав Микола Рапай.
Проте дивує все ж не це, а щось інше: сусідство Курбаса в свого роду «бронзовому трикутникові» з пам’ятниками маловідомому туркменському поетові XVIII сторіччя Махтумкулі Фрагі і… Паніковському.
