Перефарбовані квіти
Відкриття сезону в Національній філармонії України засвідчило, що скроєна за радянськими лекалами «нова ідеологія» хвацько бере музику під свою опіку
Можливо, я перебільшую, і все ще не так страшно, як мені здається. Можливо, це й справді нормально, коли сезон у філармонії розпочинається так званою «Духовною імпрезою» за участю релігійних та політичних діячів, у фойє під спів «Боже великий, єдиний» у виконанні церковного та світського хорів відкривається виставка «Сакральне мистецтво» (експозиція християнських ікон, виконана учнями майстерні Миколи Стороженка та кафедри реставрації Академії мистецтва), а на сцену артистам виносять букети настільки ж ідеологічно-вивірені, як і колишні кошики червоних гвоздик — з жовтих гербер та блакитних волошок. Не менш програмним було й перше відділення концерту, в якому Симфонічний оркестр Національної філармонії (головний диригент — Микола Дядюра, соліст — піаніст Євген Ржанов) виконав концерт Левка Ревуцького «Пам’яті Миколи Лисенка». Ця музика, з точки зору ідеології — бездоганна: національний композитор, присвята — іншому національному композиторові, з точки зору естетичної — одразу навіює згадки про культурне дозвілля трудящих кіногероїв Рибникова та Макарової. Звичайно, Ревуцький — великий композитор, але напередодні третього тисячоліття його Концерт №2 фа мажор «Пам’яті М.Лисенка» виглядає як апофеозна самопародія (у певному сенсі, це все одно, що відкривати якусь нову хрестоматію української лірики, наприклад, віршем Максима Рильського «Україно моя» (той самий, явно вичавлений «на замовлення часу», де про «звірів-ворогів» etc.), не напружившись пошукати у Рильського чогось менш одіозного). І самі філармонійці винні у цьому якнайменше: навряд чи є така сила, щоб в умовах фінансового розпачу не пристати на пропозицію взяти участь у програмі НДП «Україна духовна», або протистояти суспільній думці — на прес-конференції одним з найважливіших питань для музичних журналістів було — чому в репертуарі філармонії творів українських композиторів менше, ніж творів світових класиків.
Те, що сезон у філармонії справді розпочався, розумієш на другому відділенні, коли оркестр блискуче виконав Фантастичну симфонію (епізод із життя артиста) Берліоза, а різкий (на межі іронії) контраст між бундючним соцреалізмом першої частини програми й гротесковим романтизмом «Фантастичної», герой якої «молодий безнадійно закоханий музикант із хворобливою уявою в нападі відчаю отруюється опіумом», свідчить про те, що у мистецтві потроху настають часи «езопової мови», і всім нам доведеться знову вчитися читати між рядками. Чого й вам бажаю.
